|
Про автора
Ящук Володимир Іванович - поет, перекладач, журналіст, краєзнавець.
Нар. 1.12.1951 р. в селі Надчиці на Рівненщині. За освітою - філолог.
Понад 30 років - на журналістській роботі. Живе в м.Радивилів. Автор книги
"Радивилів" (краєзнавча, 2004), поетичних збірників в Інтернеті. Редактор
і упорядник більш як 20 краєзнавчих книг серії "Реабілітовані історією",
дві з яких увійшли до випущеного масовим тиражем компакт-диска з історії
України. Почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців, лауреат
регіональної краєзнавчої премії "За відродження Волині".
Див.:
|
|
***
Стала сонячна яса
Кволою.
Вітер гілкою стряса
Голою.
Дощ ямки в
сирій землі
Дзьобає
І злились вже журавлі
З обрієм.
***
Косуля рухами
довірливо-тремкими
Скубла пучечки променів з гілок...
А вже на неї вовчими очима
Із-за кущів видивлювалось зло.
Пила косуля, витягнувши шию,
Із блюдця неба сонячне тепло,
Та раптом зло стооке і стосиле
В гарячі
груди зуби уп’яло.
І люди так, безпечні та наївні,
Ще
часто падають подолані й безкрівні
Під
кігтями підступності і зла.
Тож будьте пильні – з зіркістю орла,
Докіль у світі війни і катівні,
Докіль у
крематоріях зола.
Провесінь
Ще сніг біснується, та вже зелений
шал
Його до сонця тисне, невпокорений,
Бо
йде весна — ростком з міцного кореня,
І благодаттю повниться душа.
Стократ оспівана, мов сповідь, очисна,
Вона тебе, кохана, так
нагадує...
Десь просяться у просинь перша райдуга,
Десь бруньку млоїть з
розповні вина...
Весна...
Сніжинка
Цнотлива і чиста, привабна й тендітна,
Мов різьблена з крихітки скла,
Тремтячим, блідим і яріючим
тілом
До нього в обійми лягла.
Наповнені
всі непорочні клітинки
Коханням, подібним до
бунту.
Я бачив, як палко вмирала сніжинка
В пашіючих пестощах ґрунту.
Мінорний
мотив
Замело. Знавіснівши, завіяло
Тужний поклик літа рахманного...
Нерозгадні краплинки під віями, –
На
повіках сніжинки тануть.
Закосичена травами стежечка
Сивим
інеєм попроростала.
У моєму
серці збентежено
Вгомонілася юність зухвала.
Серцем
сприймати
В вагранку обрію злилась
З ковша небес багряна криця,
Я йшов од
стихлого села
Туди, де місяць заіскрився.
Струмок десь близько
жебонів,
Так ніжно, трепетно, уроче...
І ехолотами стерні
Земля ловила шепіт ночі.
Я йшов од стихлого села,
Щоб серцем
слухати й сприймати
Усе, що нам навік дала
Природа-мати.
Посівна
Сіють. Сіють, в небі – грай,
Захлинувся
обрій співом,
Крізь утому прозира
Молоде жадання дива.
Розмовляю з сівачем.
Він снагою аж буяє.
Каже: “Бути урожаю!
Бути всьому, що схочем!..”
Ґрунт важніє
семеном –
Прорість вдасться не обрідна.
Ти возносиш, земле рідна,
Спів, зерно і труд – водно!
Дощ
Перебори пружних ліній
На оспраглій шибці синій –
Весняна мажорна
мить.
Розбростило серце чуле:
Брунька лагідно змахнула
Зеленавими крильми.
Вечірній
мотив
Лука Горині, вмаєна в багрянь.
Привиддя тіней чудно-легкокрилі –
То знову меркне день на небосхилі
І вогнянисто вруниться зоря.
Щось урочисте шепотить листва,
Немов мені звіряє таємниці...
Люблю тебе, годино смуглолиця,
За негучні, замріяні дива.
У Колодяжному
Лесі Українці
Ларисо Петрівно, я бачу вас скрізь
На давніх узлісних стежинах Волині,
Де срібним дощем обсипається іній
З косичок мрійливих
дівчаток-беріз.
І ви серед них, ніби Мавка з борів,
Всміхаєтесь поглядом дзвоників
синіх.
Я бачу вас скрізь... У квітчастій
долині
Ви сонце стрічаєте в ранній порі.
Ось тут у хвилини натхненних
збентежень
Писали ви вірші палкі, як пожежі,
І в кожному слові – вогонь боротьби.
Ось тут наслухали ви людські розмови,
Вслухалися в пісню і гніву, й журби.
І
вірили в силу вогнистого слова.
Сонет про Килину
Хомич
Упала ницьма місячна трава,
Постинана осколками кровинок.
Ой, хто там очі вирячив совино
І
неквапливо серце вирива
За те, що душу Правда зігріва,
Що ти – Народний депутат, Килино?
Пролине ніч. І смерть твоя пролине.
І тим – між нас – жива, жива, жива...
Щебечуть дні у сонячні кларнети,
Твої ровесники освоюють
ракети
І орють лан, що німував віками.
І ти із нами твориш і
дерзаєш,
Аж заздрять ті, узяті тліном зграї,
Котрі тобі грозили
хробаками.
Пробудження
Весна-красна, нуртуючи, сяйнула
Орошеними кільчиками трав
–
І барвами заграло все поснуле,
І в серці пристрастей потік
заграв.
Замшілий дід, що думав умирати,
Вже й радий, що зі смертю не в ладах.
І навіть клен сухезний,
каракатий
По-молодому брості викида.
Межа
Нелегко людині подолати в собі
одвічно закладене в неї,
але ще важче людині
подолати межу
самої себе,
яка здається їй межею.
Е.Межелайтіс.
Живуть розжовуванням снів
І
потерть спогадів плісенних
Жують, смакуючи,
щоденно;
І що їм той, котрий згорів,
Палких викрешуючи слів.
Він сміховинний, наче шпеник,
Який
зламався, бо, натхненний,
Нові світи відкрить хотів.
Вже так химерно повелося:
В одного
сивіє волосся
Від поривань, шукань значних.
А другий – клоччяний батіг –
Од війн ізсохнувся хатніх, –
Йому про мрії
і не йшлося.
Пам’ятаю
–Гірка полуда, в лестощі сповита...
Навіщо, пам’яте, вдираєшся, як тать,
Щоб
мій криштальний спокій зруйнувать,
Щоб сон і сміх брутально
осквернити!
Навіщо, пам’яте, скажи ти,
Навіщо, зранена, скажи ти,
Настирливо в душі щемиш?
Облиш
мене, облиш!..
–Ні, голубе... Я бачу: ти гориш,
Пожухло стелячись, мов стоптаний спориш,
Аби примхливу мить
завоювати.
Облишити? Я не мара, а лиш
Невтомний, невблаганний
реєстратор, –
Зневільна клекочу я, наче кратер.
Мене розпукою,
овва, не притлумиш,
Мене тонким розсудком не
вблагати.
–Хіба я підлий чи нещирий?
А що, як ні? Тоді усім ти кум?
Усяк тобі нутра глибінь
довірить?..
Не я ж вигадниця понурих дум –
Є в світі підступ, зрада, глум:
При совісті, відкриті не допіру,
Притерлися лукавці й
лицеміри,
Мерщій крізь радість і крізь сум
Їх розпізнай очима
віри!
Про кохання
Я вперто гадав, що любов – маячня,
Знічев’я
надумана штука.
А вона капосна, ніби свиня,
І раптова, як в травах
гадюка.
Без попередження серце спиня,
А то
на всі груди стука.
Головне – напада серед білого дня,
Мов крадій
чи скажена сука.
Я маю з нею чимало морок:
Тиняюсь,
як тінь, неприкаяно
І ревно благаю: “Відстань, маро!
В дарунок –
дні мої згаяні
І не один остаточний зарок,
Власним безволлям
облаяний”.
***
Облиш розігрувати млосну згагу
І в поцілунках мляво корчити вуста.
Таке пошляцьке, низькопробне
благо
Із легковажних забаганок вироста.
Ще день – і ти введеш мене в оману,
І я нараз постану – неспроста! –
На перехресті діловитості й туману,
Де хирява мета й комічна
суєта...
***
Закостеніли трепетні слова,
Лише серця ще ледве-ледве бражать.
Сьогодні я уперше вшанував
Стихію вчинків наших нерозважних.
***
Безустанне безумство ночей
незліченних
І розкрилених рук найжаданіша втома
Лихословам лукавим набили оскому;
А для нас все таять жар утіх
невідомих,
Незбагненних, солодких, палких і шалених.
Опій щемних принад – найхимерніший
трунок –
Лащить серце підступно вогнем
благовісним.
Ефемерний, я нехтую “праведним” віче
Невибагних
вагань, осторог і повір’їв...
І тому лиш
безвладно благаю цілунок.
***
Коханий погляд твій відкритий
Юнацьку згагу розпалив.
Безмовно пестую ланіти
І вже не стримаю порив,
Й очима мов з
тобою злився.
“Лиш ти, лиш ти...” – уста, як листя.
Єство,
зчароване й хмільне,
Нуртує млостю і вогнем
І найніжнішими
словами
(Банальними! Однак же й нас
Імлистий
обезбавить час...)
Лазурні дивотворить храми...
Але вже
в небі – сонця гра, –
Нам розлучатись знов
пора.
Експромт
Ну, як оця казковість не насниться:
Глибокі жвавістю, ледь-ледь насмішкуваті,
Серпанкові, зачаєні
зірниці;
Пісенні брови – трепетні й крилаті,
І губи – соковиті полуниці,
І коси – наче легіт сіножаті,
І
руки – мов з розпеченої криці,
Бо в них – жага й знеможене завзяття.
Благоговійно тішусь не натішусь,
І
наслухаю божевільну тишу,
І непритомно шепочу: “О Боже!
Уже в собі я не знайду зупину,
Ще
мить єдину, тільки мить єдину –
Й від щастя
серце захлинутись може!..”
Про районку
Зло коридорне й метелик патетики
Злетять, зіткнуться – і сіра маса
Вивалює
нудьгою на лоно газетки,
Відбутої, відпрацьованої і де-де обласканої.
По тому стрічав її в різних халепах:
Зачитану, засиджену й
просто забуту,
І корчилися на вітрі слова-епілептики,
І гноєм смерділи краплини рути.
А вранці вставав я і серце розжарене
Вмокав у ту саму збовтану гущу,
А коли виривав, всі зітхали :”Мариш!”
І я знову брався за “діло насущне”.
***
Поцілуй мене, кохана,
Так, щоб ніч
зітхнула палко,
Щоб хитнувся місяць п’яно.
Поцілуй мене, кохана...
Я тремчу, вуста, мов рана, –
Угамуй той біль, весталко,
Поцілуй мене,
кохана,
Так, щоб ніч зітхнула палко.
Звернення
Замизкане слово не бгай у рядок
І не заміряйся ним серця вразити.
В
нім сила згрубіла. В руці неофіта
Воно
безперечне, неначе кілок.
Розважно (мов крига, скресаючи в
повінь)
Хай слово те кресне велично і важко,
Нехай буреломить
само, без підважок,
Бо вся твоя слава суєтна
– у слові.
Злеліяне лельом-полельом, воно,
Немовби пирій, проросте й тугошкірих.
Інакше ж твоє копошіння при
лірі –
Безладне й даремне змагання зі сном.
***
Любуйся: ще одна зима
Намудрувала
візерунків.
Коцюбне все. Лиш поцілунки
Медвяно-ніжні, як хурма.
Десь приховатися дарма –
Свистять
провулки, мов форсунки, –
Любуйся: ще одна зима
Намудрувала
візерунків.
Жартуй, та глянь, яка сама, –
У
незвичайнім дранті клунків...
З-під ніг
біжать химерні лунки,
За метрів сто їх вже нема.
Любуйся: ще одна
зима...
Зізнання
Моя пора осяяння й трудів –
Це
вечір томний, тихий, мов кохання,
Коли думки,
прудкі, неначе лані,
Шукають жвавих та ігристих слів.
Тоді я по-пуссенівськи ясний
Та легковисний, ніби вальс Шопена,
І
струменяться вірші так натхненно,
Немовби запозичені вони.
Нехай мій
стиль не зовсім-то гладкий
(Я щойно ж у колодочки – із пуху),
Нехай там хто за “простотою” трухне –
Вже не мені наївні повзунки.
Розгніваний
вірш
Намножилося більше, ніж бацил,
Бовдурів пихатих і ослизлих,
Власним
гонором обпещено-прилизаних,
Плоскодумих, сірих, наче пил.
Все нудне, що не на їх копил,
До
Прокруста в виконавці лізуть.
Хоч самі не вивергнуть без клізми
Навіть сурогатів – мало сил...
Слухай, дещо! Виліз ти на диби –
Ще не значить, що сягнув небес.
Ту
мару з-під тебе легко вибить –
Не щадить
народ божків-нетес,
Не пройма його лякливий стрес,
Він, гляди,
сквитається коли-будь.
Славлю розум
Я славлю розум, бо в облогу
Його
узяв мерзенний дур.
“Ми – міць!” – кричать
мізками вбогі,
А розум гордий, наче мур.
Тут благоглупості безсилі,
Срібляник лестощів – лузга...
У мудрість вхожі
легкокрилі;
Її під круп не залигать.
Я
славлю ніжний і високий,
Прямий і вірний, мов
булат,
Натхненний розум! Славлю! Поки
Над квітом – згубна бугила.
***
Де ліхтарів лавина грає,
Йдемо ми, сповнені до краю
Палкого, любого
одчаю,
Що в’януть зустрічі, мов квіт;
І тихо мжичить нам услід
Глибоке небо оксамитне,
Досвітнім променем умите.
Одухотворені зірниці,
Й крилаті
жарти, ніби птиці,
Й сніжок так радісно іскриться,
Неначе розважає
нас...
Пора почуть: “Володю, час...”
“Я знаю й сам, не згадуй
лучче...”
Але яка ж бо ніч бігуча!
***
Ой угледжу, щойно гляну,
шапочку бебряну,
А
в очах твоїх – весняну,
Сонячну красу.
Заметіль гуля, мов пава,
Зла до нас, а то ласкава.
І
оббабрує лукаво,
Наче бабський суд.
***
Ні, я тебе очуднювать не стану,
Хоч ти земна й водночас неземна, –
З тобою я возношусь у нірвану,
Журюся і сумую, мов струна.
З тобою я божественний, кохана;
І
злий та мстивий, наче сатана,
І болісний, як рана безнастанна,
Та
в цьому – віриш? – не моя вина.
Коли ріка
бурунить безберего,
Її душею треба осягти.
Шукаючи одвічне alter
ego,
Ми часто сліпуваті, мов кроти, –
Де
справжності і альфа, і омега,
Хто зможе нам на це відповісти?
Прелюд
Пробач мені цей неприборкний шал,
І напівдикі пестощі, й докучні
Слова про
тлінність, бо жахтить душа,
Законом розвереджена ядучим.
Жадливо й спрагло п’ю твої вуста,
Жадливо й спрагло тисну-пригортаю.
У далечі маячить чорнота,
А
я ж цю мить увічнити бажаю.
Упав листок. Сніжок зажебонів
Між
пролісків. Меж квітного палання
Знов
жовтизна. Усе неначе в сні:
Копійчана мета й
хистке кохання.
Пробач несамовиту мить життя,
Минає все, проймись моїм мінором,
Минає
вечір, мисль, серцебиття,
Хиріє погляд, вчора ще бадьорий.
Кохаю я. І
все. Оцим живу.
Ти у
труді й натхненні – сяйво щире...
Я не казав
цього? Бо прісний звук
Не передасть любов мою
без міри.
Образок
Зима. Печально та убого.
Лиш сніг
леліє. І тріскочень
Окропом хлюпає у ноги.
Тьмяніють губи, мерхнуть очі,
І
студеніє пал блаженний,
Сором’язкий, солодконочий.
Нам крижаний огидний геній
Ввілляв у жили свого жару –
І ми,
безпомічно-мерзенні,
Такі байдужі, мов примари,
Такі
мертвенні, бо байдужі:
Вже й поцілунки – не ошпара, –
Щось прохололе, осоружне...
Вже і
в обіймах мало смаку –
Тіла не мліють і не пружать.
А до весни – до біса
з гаком...
До всього справжнього, земного,
Як Одіссею до Ітаки.
Зима... Печально... Та убого...
Де
воювали...
Такі скрізь картини природи-майстра,
Цю довершеність сам, якби міг, перейняв.
А колись же тут журно ловили чугайстри
Надломлений
лемент своїх бусленят.
В потрощенім вітті, як
в порваних венах,
Вогнем обпалений, сік висихав,
І мерхли від
кіптяви злаки ядрені,
І хтось помирав на фоні заграв.
Але уставала
умита сльозами,
І потом, і кров’ю – відплати зоря.
І оживали над ними – й
над нами! –
Дерева і птахи, квітки і поля...
То оживало життя сонцелике
У барвах веселок, в буянні дібров,
Щоб день наш обмаяло щастя без ліку,
Щоб ворог довіку нас не зборов.
Тріолет
Сьогодні їй вручив букет квіток –
І вересень засяяв, ніби травень,
У
серці безмір щастя, мов зірок...
Сьогодні їй вручив букет квіток.
У неї владний і звабливий крок,
І погляд
ніжний, трішечки лукавий.
Сьогодні їй вручив букет квіток –
І вересень засяяв, ніби травень.
Умійте дорожить
коханням
(за мотивами
С.Щипачова)
Умійте дорожить коханням,
Його
плекайте повсякчас,
Воно - не пристрасні зітхання,
Що так колись
проймали вас.
Все буде: хліб глевкий і прісний,
І хмари, що тіснять блакить –
Кохання
- то неначе пісня,
Яка складається не вмить.
Коханням дорожити треба,
З роками
вдвічі дорожить...
Воно - не дар нічного
неба,
Аби окрилити на мить.
Все буде: і тривога пізня,
Й сльота затьмарить білий світ.
Кохання
- вистраждана пісня,
Одна на двох до скону літ.
Відлетіло
листя
(за М.Рубцовим)
Опадання листя не карбуй
У душі зі смутком зав’ядання.
Не шкодуй ти
листу, не шкодуй,
А шкодуй моє палке кохання.
Голе віття у чеканні злив,
Кожен з нас такий
осамотілий...
Але хто ж у тому завинив,
Що з дерев листочки відлетіли?..
Мить
Я промінь цей ловлю. Він пестить і
сліпить,
Аж думка оживає, рвійна й
легкокрила...
О, як минає все - мов не була ця мить,
А сном
химерним з вічності явилась.
Посвята
Коли всяк писар пнувся у кумири
І
словоблуддя лаштувало бал,
Ви гідність берегли й потребу міри,
Не
товплячись під владний п'єдестал.
І мов
учитель мудрий, нелукавий,
У словесах уже пізнавши смак,
Ви молодь
надихали - не для слави,
А щоб не продавалась за мідяк.
І хоч літа
не зупиняють лету,
Й поважний вік підкрався невпопад,
Та хто ж
повірить, глянувши в анкету,
Що вам уже давно не шістдесят?
До ста
вам літ радіти суголоссю
Старих колег, друзяк-товаришів,
Бо вік же наш – не в кольорі волосся,
А в ваговитій
суті наших днів.
***
Дощ безликий
Б’ється в скло.
Галок крики
За
селом.
Ти ж бо, мріє,
Оживай –
Вже весніє
Небокрай.
Серця струни
Так бринять...
Трепет юний.
Благодать.
Дощ мінорно
Відшумить, –
Неповторна
Прийде мить.
1651 рік
(тріолет)
На Берестечком споночіло небо
Й
литаври захлинулися в крові.
Чи є, братове,
серед вас живі?
Над Берестечком споночіло небо.
Козацька слава ще
звістить про себе
Крізь осоружні далі вікові.
Над Берестечком
споночіло небо
Й литаври захлинулися в крові.
Про
білий
вірш
(за В.Корніловим)
Білий вірш - не мій виднокіл,
У роботі рвуся повище.
Білий вірш із
гріхом навпіл
На переклади тихо нищу.
Білий вірш мені в дивину:
І в
баладі, і навіть в пісні
Я його висот не
збагнув,
Адже в ньому душі затісно.
Пам'ятаю, в мій розквіт життя,
Літредактор, готуючи зміну,
На показ мені гнав без пуття
Кілометрами білу піну.
Цих рядків величезний стіг,
Може, й більше - таки доволі, -
Я зжувати
без рим не міг,
Як жувати не годен без солі.
Римо, ти спокуса й наврок,
Незбагненно зчаровуєш зразу –
І вже віршів п'янкий ковток
Несемо в собі, мов заразу.
Римо, ти не
символ хреста,
Ти придумана сатаною,
Та без тебе життя - пустота,
Хоч і мук спізнаєш з тобою.
Гімн Радивилівського
району
(Музика Віталія Колесника)
1.
Наш район – то душ палких
порив,
Що давно поріднений із тими,
Хто зірницю волі запалив
Від козацьких іскор невгасимих.
Приспів:
Район із центром Радивилів –
Маленька частко України,
Твої простори серцю милі,
До тебе думка всюди лине.
Піснею залишиться для нас
Героїчна
Берестецька битва, –
Подвиг козаків, здолавши час,
Зазвучав, немов
свята молитва.
Краю мій, напоєний слізьми,
Вбраний у весняні оксамити,
Тут себе
утверджуємо ми,
Тут нам доля дарувала жити.
І нехай в далекій стороні
Понад
снами край наш закурличе,
Забринить в душі тобі й мені,
Щемом
нерозгаданим покличе.
2.
Мій краю, добре звіданий, знайомий,
Щоразу ти береш у свій полон,
Коли я
повертаюся додому,
До тебе, Радивилівський район.
Приспів:
Люби свій
край, люби не для годиться,
В розлуці він не раз тобі насниться.
В тобі є стільки величі й звитяги
Ще з тих далеких і
бентежних днів,
Коли під мудрим Богуновим стягом
Утвердилася слава
козаків.
Козаччина в дні радості і суму –
Неначе світла, провідна зоря.
І недаремно
берестецька дума
Озвалася у віршах Кобзаря.
Твої сини і дочки, рідний краю,
Не раз за волю вирушали в бій,
Адже утіхи більшої немає,
Як Україні послужить своїй.
Усього світу і міста, і ріки,
Напевно, не зрівняються із тим,
Що із дитинства увійшло
навіки
У наше серце, ставши нам святим.
Усмішки
Не впізнали
–Якось я порушив міру
І хильнув
чимало,
Тож коли прийшов в квартиру,
Діти не впізнали.
–І що ж
далі, небораче?
–Коли вийшов з хмелю,
То
тоді лишень побачив:
Сплю не в тій оселі.
Неправда
–Що ти, Грицю, за проказа? –
Жінку б’є нервовий шок, –
Як
приїду, то щоразу
В хаті тьма пустих пляшок!
–Жінко, вийди із
екстазу,
Годі зайвих балачок,
Сам дивуюсь: я ні разу
Не купив пустих пляшок.
Не стрілась
Двоє п’яних у пивбарі
Теревенять
залюбки.
–Ти ще досі не надумав
Йти
кудись у приймаки?
–Стільки літ я в цій пивниці,
Будь вона
неладна,
А ще й разу тут не стрілась
Дівчина порядна.
Я єсть
школяр
(Пародія на
мотив П.Тичини)
Я єсть школяр, якому упівсили
Вивчати все – то річ цілком свята.
Яка
біда мене, яка чума косила! –
А хитрість знову розцвіта.
Байдикувати права не питаюсь,
А зошит з двійками визивно розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь –
Я так живу.
Перед уроком –
спокій олімпійський,
Списати я не клянчу, не молю,
Зневажу всіх
нудних зубрил зубрійських,
Зневажу без жалю.
Життям своїм вдоволений, не каюсь,
Йду на урок – немов на рандеву.
Ось так щодня спроквола утверждаюсь
І так живу.
|
|
