Володимир ЯЩУК
філософські вірші
|
Володимир ЯЩУК | |
|
| |
|
філософські вірші |
|
|
|||||||||
|
Див.:
|
Бабине
літо Павутинка
бабиного літа – Ієрогліф
сонячного скрику. „Прощавай,
іще одна прожита Наша
днино, скорбнице
велика”. Стільки
в тобі стоптаної віри, Із
пожухлим листом вперемішку. Заголосять
сонячні клавіри Над
твоїм, о дню, вмирущим ліжком. Павутинко,
спраго невтоленна, Нерозгаданий
розчерку вмирання!.. Пагінцем
постукає зеленим У
моє вікно зоря світання, Але
ти на дальнім перегоні, Як
прийде пора літа збирати, – Спомином
торкнеш мені долоню, Мов
рука того, кого я втратив. Сміялося
сум’яття самоти. “Пробач-прости”. Слова
твої
нещадні,
мов кати. „Не
ти...” Химера-нявка
в мареві півсну. „І
не благай”. Заплів
у мріяння тебе одну. „Прощай”. Я
раболіпству кинуся до ніг. „Їй-бо,
дивак”. Лелітки
сонця оберну на сніг. „Овва”. Я
розчинюсь в етері, як
сльоза. „Ти
насмішив”. Я
був, я жив, я все тобі сказав. „Ти
жив?” Не
незнаній дорозі, за вигоном днів Я
згадаю цю мить, ніби напад ядухи. Що
я, трепетом повен, сказати хотів, Чи
хоч трішки до твого долинуло слуху? Наче
листя в саду, розметає стежки, Захурделить
на вулицях нашого світу. Скрижаніє
душа – й навіть потиск руки За
політтям не зможе її відігріти. Наволоком
розпушений лан по стерні Недорідним,
убогим віддячує жнивом. Загадкові
й всуціль нерозгадані дні Ми,
на жаль, не змогли ознаймити як
диво. Ми,
на жаль, не змогли... Не сприяли зірки? Не
дали нам у жили небесного струму? Поясни
ж, поясни. Мені те невтямки, Тільки
душу надсадно стискає від суму. Хутір За
рікою тільки терен, луг, просяклий молочаєм, Та
нетоптані високі спориші. А
мене у ріднім краї вже ніхто не зустрічає, Бо
на хуторі не стало ні душі. Перехняблені
ворота стиха-стиха заскрекочуть, Відкриваючи
убогий виднокруг. А
колись давно, в дитинстві, ось у цьому домі
отчім Не
було затісно радості й добру... З-за
серпанку з-за густого просочилася засмута
– Й
загніздилася в верхів’ї
лип старих. А
щемлива нота лугу і в розлуці не забута, Цього
хутора забути я не зміг. Розгойдує
човен почвари старих комишів, Мов
казку пантрує, поглинутий леготом ночі, Відлуння
стихає в задумі русалки-душі – Її
таїну необачно воно не зурочить. Не
раньте, будь ласка, її єретичність
святу, Ймовірно,
смішну, коли око примружити зизо. Мрійлива,
тендітна русалка в клечанні-цвіту – Це
й ваша душа, що скорузне під глицею й
хмизом. Невпомірки
глузд і незмінний тягар простоти Коромислом
часу обчімхують пагіння росту. І
ти вже насправжки не певен: це ти чи не ти – Й
наївність виводиш із себе, неначе коросту. Розгойдує
човен почвари старих комишів, Мов
казку пантрує, поглинутий леготом ночі, Відлуння
стихає в задумі русалки-душі – Її
таїну необачно воно не зурочить. Ти
мені передвіч не грозися
перстом, Моя
доле лукава, хистка і зрадлива. Я
– краплина-сльоза, не ляка мене
злива, Я
– листок на вітрах, – не пройма бурелом. Запопадлива
втома стирає розпуку І
надія улесливо гладить чоло. Не
про мене це, доле. Пусти мою руку – Вирушаю
навспак, хоч би як не
було. Не
дихнути у куряві сплюнутих
слів, Затуманює
душу сльотава зневіра. Я
прошкую туди, куди Він повелів, Я
на цих перепуттях – Господня офіра. Ти
мені передвіч не грозися
перстом, Моя
доле лукава, хистка і зрадлива. Я
– краплина-сльоза, не ляка мене
злива, Я
– листок на вітрах, – не пройма бурелом. Я
іду як повірник-прапращур до Велеса-бога
– Й
чагарі обступають стирловано – в прагненні
див, І
кривляє дорога, ховається в хащах
дорога, Ніби
смертним гріхом – та й не тільки оден –
завинив. Крижаніє
душа і все тіло в голодному зморі, Чим
же, Велесе, винен скотарський зневажений рід? Ти
– творитель достатку, розрадник у бідах та
горі... Врешті, й ми – не з ламких, ми таки не з
гнилястих порід... А
скотарські престоли жадають свавільної долі, Що
сумірна шаленству таких недосяжних зірок І
не здатна зміняти намистину власної волі На
земні-преземні крем’яшок,
черепок чи скребок. Нам
Сварог, і Дажбог, і Перун навіщують сприяння... Тільки,
Велесе, ти над усе, над усе – на віки, Під
небесним оцим ненадійним, хистким одіянням Ми
з тобою в молитві назавше йдемо напрямки. Я
іду як повірник-прапращур до Велеса-бога
– Й
чагарі обступають стирловано – в прагненні
див, І
кривляє дорога, ховається в хащах
дорога, Ніби
смертним гріхом – та й не тільки оден –
завинив. Шаткую
капусту Капустини
січу, наче відчай шматую на друззя, Мов
минуле – на клапті болючих зневір і
образ. Заяскріло
карміном на дальньому-дальньому прузі, Повернись,
моє сонце, до мене іще хоч би раз. Я
шаткую капусту затято, надсадно, надривно, Геть
на гамуз січу, аж на зрізах сочиться в
мені... Жилкуваті
листки, котрі стьожками ляжуть безживно, – То
мої, гріховодника, всує розтринькані
дні. Капустини
січу, наче дні переводжу нінащо, Розпатловую
миті – куйовджу лапату листву. Засвіти,
моє сонце, мене зрозумієш найкраще, Засвіти,
засвіти, я в надії й чеканні живу. Капустини
січу, наче відчай шматую на друззя, Мов
минуле – на клапті болючих зневір і
образ. Заяскріло
карміном на дальньому-дальньому прузі, Повернись,
моє сонце, до мене іще хоч би раз. У
телескоп дивися чи в
лорнет, Не
розгадаєш вічності
секрет... Не
вартий шеляга душі порив
– Ніхто
з-за річки Лети не приплив. Вижебруй
срібняків у майбуття, Пиндючся,
чванься – це і є життя... Цурайся
мрій, корись лихій рахубі
– Що
вдіяти, ми світові нелюбі. ...Судомне тіло опанує шал – Віддаленіє
в безвісти душа. І
тільки зорі на мільйони літ Вкарбують
в небо наш незримий слід. Мій
виднокіл сум’яттям
захурделило... На
рунах мрії – ожеледь зневір.
В
три нитки чисниця – НАДІЯ. Тільки де вона? Безкрая
путь весь час під косогір. Обшарпана
душа і рам’я
зношене... Знеможений,
чи годен я благань? Ще
вчора ти пішла від мене, осене, Повірнице
розпачливих жадань. В
моєму возі – дивною розворою Жага
невибута, їй право, вигляда. Ну,
хто закрижанілий лан розорює, Пройдеш
на плуг – і жодного сліда... Дорога
болю з карбом незатоптаних, Загублених
у безвісті слідів – З
чиїмись сподіваннями і втомами... Хіба
такої долі я хотів? Хіба
– з колиски – віру в силу сволока Я
всотував у серце надарма, Хіба
рокований я був під волю Молоха, Якому
і жертовника нема? Мій
виднокіл сум’яттям
захурделило... На
рунах мрії – ожеледь зневір.
В
три нитки чисниця – НАДІЯ. Тільки де вона? Безкрая
путь весь час під косогір. Загубилася
у віхолі дорога Антських
і склавинських
молитов. Доле,
ми брели кудись, небого, Навраттям
розбурхуючи кров... Безберега
річка білою сагОю, Підступила
до зарінку – до
хрестів. Значить,
шлях страждання був лише маною – Бо
ж ріку ніхто не переплив... Благовіст
надії змінять передзвони Обважнілих
оберегів – кладовищ. І
предвічна тиша з неземних амвонів Осінить
божественним: „Облиш...” Я
ішов затято, позбивавши ноги, Озирнувся
– курява і мла... Загубилася
у віхолі дорога, Не
знайти... А чи вона була? Лікарняна
журба. У вікні – Забинтовані
рамою хмари. Тінь
далеких дерев на стіні, Мов
у безвість споряджені мари. Вже
розвиднілось. Ніч – як
роса: По
шибках зісковзнули краплинки. Не
мені, не мені ця краса... Задрімати
хоча б на часинку... А
ковалики тишу кують У
сумній холодниці
палати, Де
недуг і страждань каламуть, А
надій і жадань – ані цяти. Лікарняна
журба. У вікні – Забинтовані
рамою хмари. Тінь
далеких дерев на стіні, Мов
у безвість споряджені мари. Я
вдячний тим, хто заважають жити, Не
пробачають слабкостей і
втоми І
навіть виднокола мого світу Затьмарити
стараються свідомо. А
вже нікчемний промах чи невдачу Завважать
миттю – і візьмуть на кпини... Спасибі
вам. Давно вже я не плачу, Давно
з розпуки не згинаю спину. Бо
знаю протидію від отрути – Сильнішу
від хандри і від зневіри. І
вам мене до плахи не нагнути, Де
кожна тріска – мов клеймо сокири. Це
ви вселили в мене силу духу – Покаменований,
підводжуся певніше. Кайданник
долі, зневажаю скруху – Й
від того на душі стає світліше. Якби
мені не завдавали втрати, Не
ображали, не чинили глуму, Хіба
сповна я щастя б міг спізнати Від
іскор доброти людського тлуму. Якби
мені не дошкуляли вволю, У
терниках сильце не лаштували, Хіба
навчився б не коритись болю І
мав би я достойні ідеали? Я
вдячний тим, хто заважають жити, Не
пробачають слабкостей і
втоми І
навіть виднокола мого світу Затьмарити
стараються свідомо. Коли
безликі многолюддя світу Затьмарить
заморозь на сірому вікні, Останні
відсвіти і сонця, і блакиту Ще
довго нуртуватимуть в мені. І
вклякну я в притворі свого віку, Передчуваючи
потребу вівтаря... Яка
нас візьме під свою опіку Далека
загасаюча зоря? Які
футболи, моди й піснеспіви Спроможні
вгамувати цей мінор? Як
журно жить в очікуванні
дива, Коли
гнітять руїна і розор. І,
може, там, на хорах цього храму, Зневаживши
мобілки й Інтернет, Над
краєм вічності вернуся я до тями, Осміяний
філософ і поет. Коли
безликі многолюддя світу Затьмарить
заморозь на сірому вікні, Останні
відсвіти і сонця, і блакиту Ще
довго нуртуватимуть в мені. На
високих вітрах розчинилося слово „прощай”, Задзеркалля
небес потьмяніло на вічну розлуку, Зневиразнивши
віру – забуту дорогу у рай, А
натомість на відпуст лишивши знетямлену муку. Цілу
ніч гамував я ридання, читавши псалтир. Перемітка
в вікні – наче драми остання заслона, А
за нею – пустир, нескінченний холодний пустир, І
свіча скрижаніла, і тьмава подоба ікони. За
незнані поля, де схрестились останні путі, – Завірюхи,
дощі й буревії скликатиме тризна... Ти
ніколи вже більше не стрінешся в цьому житті. Та
й хіба то життя? Затамована сміхом трутизна. На
високих вітрах розчинилося слово „прощай”, Задзеркалля
небес потьмяніло на вічну розлуку, Зневиразнивши
віру – забуту дорогу у рай, А
натомість на відпуст лишивши знетямлену муку. Любострастя
віри і покори, Пронижи
мене палким промінням, Душу
занехаяну і хвору Вбережи
од мли гріхопадіння. Бо
химери успіху і слави Тьмарять
видноколо, нечестиві. Поверни
мій всесвіт нелукавий, Дні
мої прості й неметушливі. Не
мені ці заздрощі і кпини, Здатні
почуття закам’янити... На
душі рубці і
шкарубини Довго
будуть ще мені ятритись. Найчистіша
чистота чесноти – Вистраждане
мною покаяння: Якомога
далі від пишноти, Од
фальшивих слів і величання. Любострастя
віри і покори, Пронижи
мене палким промінням, Душу
занехаяну і хвору Вбережи
од мли гріхопадіння. Дзвонар Вже
дніє. Закрадається надбілок... Ось-ось
у храмі гряне: „Слава в вишніх!..” А
третій дзвін всеношні мов розділить Весь
вік на час прийдешній і колишній. І
небеса блаженство розпросторять, Просякнувши
мажорами тридзвону. І
рокотанням янгольського хору Розірвуть
нечестивості запону. Як
хороше стояти на дзвіниці, Душею
ловлячи тремкі здригання міді, І
бачити, як люди милолиці Стають
ураз просвітлено-погідні. Ген
галайда, що збився із дороги,
Удари
чуючи, направив путь до храму, Спочине
тут од скверни і знемоги, Наповниться
небесними дарами. Колись
мені служило тут клепало, Допоки
ми на дзвони розжилися, Воно
також до вічності взивало, Як
шемріт листопадового листу. А
потім я озвучив благовістом І
церкву, й благовірних на притворі, Наповнивши
служіння вищим змістом, Себе
збагнувши в дзвонів переборі. Коли
торкнуся „серця дзвона” – била, Мене
самого огортає острах, Немовби
я в політ лаштую крила Чи
впевнююсь: леміш достатньо гострий? Бо
хліборобського я єсьм приділу, Дзвонарствую
не в славу і не в плату. Ось
чересло кріплю я до гряділя – І
нумо плугом скиби батувати. Ось
мій удар – збудися од дрімоти... Ось
перебір – не оминути скону... Від
смутку, безнадії і скорботи – До
євхаристії високого канону. Ось
ще удар – і дійство почалося... Ось
перебір – і знову все до скону... То
майстер-дзвінник це многоголосся З
металу вивів – з мертвого полону. Щоб
рятувало з приступів мерзоти, На
зламі Боговіри й самострати,
– І
дух Щезун пощезнув без
звороту, Ані
душі не владен
подолати.
Ось-ось
у храмі гряне: „Слава в вишніх!..” А
третій дзвін всеношні мов розділить Весь
вік на час прийдешній і колишній. У
цім світочку ницості і глуму, Оглушеному
лементом лакиз, Найлегше
недотепі й тугодуму, „Не
знавшим разниці” – де
лицар, де харциз... Козиряться
чванливі бузувіри, Гнуздають
ошелешених сіром – І
вже, немовби справжні машталіри, Поцьвохкують
над нами батогом. П’яніють
од кальяну і „шампані”, Зневаживши
медівку й сирівець. Безчинствують,
бо впевнені зарані – Напевно
послугує повідець. А
з нас авжеж не піна – кінви крові – Впивайтеся,
кружляйте залюбки... Комусь
бо вже – нові хрести тесові І
заготовлені на провід глевтяки. Нахабство
не личкується словами, На
мудреців не вирядиш нікчем. Прийдешній
час, надіюсь, буде з нами – Хорошим
світлим справедливим днем. З
таким розмахом, римоплети, Злетіти
вам авжеж несила. Жінки
прилащують поетів, Аби
підрізувати крила... Ну,
а Лаури й Беатріче? Так
то ж бо марева, химери. Прекрасні
Дами вас покличуть, Бо
наготовлені вольєри. Ви
мастаки боготворити, Тож
першу-ліпшу – у богині... Слова
обраниць: „Ми вже квити. А
ви були такі неспинні”. З
таким розмахом, римоплети, Злетіти
вам авжеж несила. Жінки
прилащують поетів, Аби
підрізувати крила... На
розкопі зотлілих печалей Освіжаємо
душі розрадою: Світ
минулий – тривкий і тривалий, Коли
досі про нього ми згадуєм. Копирсаємо
в праху спочилих, Навіть
в черепа згляді
містичному, А
чи в поруху кістки з могили Не
вбачаючи злого й незвичного. Загубились
віки і народи... Запіщанились
снами тривожними. Стліли
прахом чини й нагороди. Ми
їм суддями стали безбожними. За
віками віки, за віками... З
буревіями світ і з завіями Археологом
стане над нами – Над
розкопом із нашими мріями. Бовван Ти
ладуєш світ на свій копил. На
розпадках – розгалуззях
часу Стримуєш
наляканих кобил, Так,
як я укоськую Пегаса. А
свавільний пращур-голоштан, Усмиривши
напівдику волю, По
тобі звіряє свій талан – Недомисну
лиходійку-долю. Ти
йому надій не пантелич На
рипких котурнах
провидіння... Хай
твій гнів пом’якшує терлич, – Наче
заводь, заволікши рінню. Ти
ладнаєш вік на свій олтар, Звідусіль
– суцільна заволока. Може
б, десь подітись, та чагар Виднокруг
стискає за півкроку... Ти
ладуєш світ на свій копил На
розпадках – розгалуззях
часу. Власне,
то й не час, а тільки пил При
останніх гуках парастасу. Слова Ганьбиш
мене за шумовиння слів, Що
буцімто до мови не дотичні. Але
ж таких я вигадать не
вмів, Були
б вони кощаві й рахітичні. На
лузі споглядаєш квіточки, Не
знавши, що стокротки
то – їй-право! А
на ставку – тобі це невтямки – Не
зілля, а клечається купава. Й
вільшанка – це ж таки не горобець, І
гаїчки – лиш на загал синиці. Й
трава – не все трава, бо є щирець, Є
череда, могар і є мітлиця... І
віхола, завія, заметіль З
метелицею й хугою сліпою – В
поезії таки не самоціль, Бо
є ще хуртовина із курою, І
хвища, й завірюха, і пурга, Зав’юга,
шквиря, курява зі
снігу, Оруга
і буран, як пилюга, Поземок,
хурія, охиза і хурдига... Здавалося
б, то зайве нам, – прецінь Є
втіха навертати в діалекти. Без
слів таких життя було б мов тінь – І
не спасли б „гламури” та
„респекти”. Ганьбиш
мене за шумовиння слів, Що
буцімто до мови не дотичні. Але
ж таких я вигадать не
вмів, Слова
це всі народні й поетичні. Стою
на березі ослизлої сльоти, Каправе
око ліхтаря з надлому... Не
перейти і не переплисти Цей
безвідрадний морок невідомий. Відсіль
немає знаку вороття, На
денці серця тенькнув жаху шеляг. Навіщо
ти лягла в моє життя, Дорого
мимолітного пришельця? Навіщо
карбував я тут сліди, Слізьми
омиті, кров’ю
і потами? Дорого,
ти прихід мій пережди, Тоді
й відхід відбудеться не з нами... Стою
на березі ослизлої сльоти, Каправе
око ліхтаря з надлому... Не
перейти і не переплисти Цей
безвідрадний морок невідомий. *** Поділений
світ і на стани, й на касти, Як
важко на гідність проходити тест: В
єлеї пошани у чванство не впасти, У
твані зневаги не втратити честь. Ми
ходимо – наче зачумлені віком, Смішні
у манерах і правилах гри, Над
нами базіки й нудні недоріки – Ще
й закамуфльовані під прапори. Де
думка – не думка, – сама мертвечина, Де
миршавець влади ладнає копил, Собі
доведи, що ти, врешті, – людина, Не
збавлена глузду, завзяття і сил. Нехай
над тобою клубочуться хмари, В
яких неможливо свінути
зіркам, Світи-озоряйся
крізь тьму і почвари, Адже
непотьмарений промінь – ти сам. Поділений
світ і на стани, й на касти, Як
важко на гідність проходити тест: В
єлеї пошани у чванство не впасти, У
твані зневаги не втратити честь. | ||||||||
|
© Володимир Ящук, Рівне, 2008 | |||||||||
