80.
Костянтин Хмара
(07.02.2009 17:15)
0  
Доброго дня. Мене звуть Костянтин Хмара. Я живу в м. Запоріжжі. Пишу вірші, пісні.
Дозвольте запропонувати Вам деякі із своїх творів.
Мій контактний телефон:
3 8098 218 63 28
3 8093 341 67 47
E-mail:
1103@i.ua
Заздалегідь вдячний.
З повагою, Костянтин Хмара.
ВОДА У ДОЛОНЯХ
Я взяв води прозорої в долоні
Милуюся і радісно дивуюсь
І світиться захоплення на скронях,
Бентежну радість навкруги малює.
Коли захочу пити , ось - вода
Зігріє душу ніжна прохолода,
Мов і не знав я, що таке біда,
В душі лиш весен яблуневий подих.
Переливає сміхом, променить,
Шалений вихор в душу мчить босоніж.
І хочу я розлитись не на мить, -
Навік водою у твої долоні.
Ти – чиста, як вода,
Ти – ніжна, як вода,
Ти – вічна, як вода
І немов вода
Ти мені потрібна
Бандери, знамена…
Бандери, знамена, хоругви і стяги
Тріпочуть крильми і жадають висот.
То – сила, то – міць, то велична наснага
Сплітає коріння у стовбур-народ.
Щоб серце озвалось крізь вічну дрімоту,
Розбило кайдани солоджених снів.
І кожен збагне – лише в думці – робота,
І справи зведуться зі зважених слів…
Розмаєм весна забуяла у гіллі
І пуп´янки п´янко пашіють теплом.
У плетиво часу луна небо виллє,
Що сонцем засяє над моїм чолом.
***
Знов потяг щемний, невідомий
І душу й серце полонить,
До тебе прагну знову, знову,
Щоб аж до дна тебе допить.
У глибині твоїх очей
Кружляють сизі голуби,
Крильми бють смуток, мов мечем,
І тане марево журби.
Русяве сонечко моє,
Шукай, знайди і обери
Мене, бо я обрав тебе…
Тебе, душа любов ятрить.
Я постелю із квітів ложе -
Духмяне марево святе.
Любов і всесвіт переможе
І в наших сонцях проросте.
Весняним приворотним зіллям
Я твою душу напою.
І стане сніг сріблясто-білий
Пухким і теплим у раю.
… Мякий, солодкий мед усмішки,
Вуста… і сонячні слова.
Ми підемо в любов і ніжність
І не прогнеться вже трава.
Я вірю в тебе, і щодня, щоночі
Я потребую твоїх ніжних слів,
Я хочу жити, лиш погляну в очі
…і танути від щирих почуттів.
ПЕРША НIЧ
Ти так дивитись любиш у садок
Як осiнь заплiтає свiй вiнок,
У спорi з листям грає сяйвом фарб,
Вплiтає в листя золотавий скарб.
В повiтрi пахло маревом жоржин,
Дивуючись, спинився часу плин,
В одне сплiтались тiл легкi вогнi,
Вiдображались тiнню на стiнi.
Ти мрiяла, що вас у рай несе,
Ти так хотiла, отже, мала все.
Погасло свiтло - наче згас весь свiт.
То був лише даремних мрiй полiт.
Ти думала, що це-дорога в рай,
Лiтала за далекий небокрай,
Бо час спливав сльозою по щоцi,
Ти обрала синицю у руцi.
I ти вдавала, що це - справдi Вiн -
Та мрiя, що iз глибини глибин,
Єдиний, Перший, вартий тисяч прав,
Хто ж у тобi мрiй пагони зламав?
Ти вiддала йому своє життя,
Ти знала, що не буде вороття,
Не змиють сум нi сльози, нi вода.
Спитай себе: що вiн тобi вiддав?
Де вiн знайшов такi п''янкi слова?
Здавалося - природа ожива
Ти вiддала усе - що й не могла,
Неначе й вiн тобi дав свiт тепла.
Як нiжно вiн в лiлеях рук топив,
Вiн їв тебе i пив, але ж не жив.
Шукала з шалом у очах тепло,
Але давно їх снiгом замело.
...Не золото у листi, швидше - мiдь.
Що грала добре аж до сліз болить,
Так гірко пізнавати дивну річ-
Ніколи вже не прийде перша ніч...
ЧУЖА ЛЮБОВ
Блукає десь самотня Маргарита,
I жовтi квiти в''януть без уваги,
А я не змiг життя своє змiнити,-
Забракло чи то сил, чи то вiдваги.
Напевно дивне неземне кохання,
Передусiм звичайнiстю, красою.
Та це нiтрохи не моє надбання,-
Мої нi справи, нi слова не гоять.
Щити мої розвилися у стiни,
I знов чужу любов екзаменую.
Моє тепло, лише з''явившись, гине,
I знов душа обпечена шкодує.
Шукаю свiтла, але нищу лiто,
Що додало б довiри i наснаги
... Блукає десь самотня Маргарита,
I жовтi квiти в''януть без уваги.
РІЗДВО ЛЮБОВI
Душа-то храм, а Бог- то є любов
Кохання вище сонця пiднiмалось,
Немов троянда у саду цвiло,
Iскрилося, святим вогнем палало.
Смiялось передзвоном кришталю,
У росах чистих вранiшнiх купалось,
Тихенько шепотiло -"Я люблю"
Кайдани зла iз рук моїх знiмало.
Я нiс його крiзь терни i пiтьму,
Цвiла любов - свiтилися долонi.
I зазирали зими у весну,
Лишалися в її п''янкiм полонi.
Лилось кохання мов стрiмка рiка,
Ламало перешкоди i шумiло.
До рук моїх торкнулася рука-
Вони перетворилися на крила.
Дуетом лилося сердець биття
I в унiсон пiдспiвували квiти.
Так на землi з''явилося життя,
З''явилося палати, а не тлiти !
Допоки розпускаються квiтки
I рiки витiкають в буйне море
Лише любов''ю свiтяться стежки,
В нiй - сенс життя, в нiй iстина говорить.
ТВОЇ ЛИСТИ
Я так люблю твої листи,
Бо в них твого тепла частина,
Це – найдорожче, це безцінне,
Це вириває з самоти.
Я так люблю твої слова,
За ними теплота безмежна,
Гортаю тихо, обережно
Листи, і серце ожива
Вдягнувшись вітром, мов свята
Душа, мов сонця наречена,
Коли ти думаєш про мене
Промінь краплини у листах.
Моє джерельце, я люблю
Ту воду, що тече з потоків
Небес твоїх святих, високих,
Я в ній печаль свою топлю.
І оживає небокрай,
Навіть коли життя безбарвне,
Сонце засмучене негарне,
У тих листах живе мій рай.
+++
Наповни сяйвом мою тінь,
А сміх мій - пухом тополиним,
Щоб я воскрес і знову линув
У неба срібнолицю синь.
Наповни сіном подих мій,
А серце – свіжою травою,
Немов у чесному двобої
Я виграв вітер- духовій.
Я буду литися струмком
Між рук твоїх у неба кручі,
Я буду ніжним і жагучим
Для тебе потайним замком
І тільки ти знайдеш ключі
У дзеркалі думок прозорих,
Я буду там, де пахнуть зорі
І сяють вдень як уночі.
Лишусь у серці, мов поема,
Хвилюючим і теплим, вогким,
Щоб соловей натхненно тьохкав
Від наших зоряних взаємин.
Дай мені мої
Крила
Дай мені мою
Силу
Дай мені мою волю
Дай мені, щоб аж до болю
Дай мені мої
Крила
Дай мені мою
Силу
Дай мені моє серце
Дай мені моє
МОНО
Усе навкруг слiпучо бiле -
То моє сонце набрякає,
Звiдкiль взялись i мiць i сила
Я навiть сам iще не знаю.
А ти немов зiйшла по небу,
Напруга, вшита в моє тiло
Так хоче влитися у тебе,
Щоб навiть зорi захмелiли.
Чужi та iншi,мов на диво,
Не залишили в серцi повiнь,
Лише твоя душа вразлива
Лягає у мої долонi
З тобою мозок вибухає
I насолода оксамитом
В клiтини, в атоми лягає
У радощах несамовитих.
I знаєш, - так лише з тобою.
Тобi промовлю нiжно, тихо-
"Не нiч,а вiк цвiти зi мною,
Моє життя i вiчна втiха."
Ти і я без слів
Все розуміємо
Ти і я ти і я
Про одне мріємо
Ти і я ти і я
Маримо мріями
Я – твій, ти – моя,
Ти – моя, твій я
Перша осінь
Ти усміхаєшся щасливо уві сні,
А я ховаю сам від себе вогкість вій,
Щаслива мить, врочистий буревій,
І плавлять серце думи, світлі і ясні.
Зів''яле сонце докотилося межі,
І виграє у його сяйві листопад,
Неначе трон – цей наш з тобою сад,
І тому так приємно в мене на душі.
Гаряче листя все недобре спопелить,
А листопад – неначе ковдра нам на двох.
Віднині нам позаздрить навіть Бог,
І моє серце то сміється, то щемить.
Щось незбагнене у одне єднає нас,
Мої легені повні подиху твого,
А навкруги – і золото й вогонь,
Не мають влади вже ні простір, ані час.
Вустами вогкими торкнусь твоїх очей,
Розвію сон і на твій шал перетворюсь,
Здолаю все, але тобі скорюсь,
У потаємне стану зоряним ключем.
Легкий зефірний дотик пальчиків твоїх,
Уразив м''язи, скам''янілі від напруг,
Просякнув мозок медом і ущух
І десь на дні очей проміння жмутком ліг.
Невже то – осінь, наша перша осінь
Усе фарбує кольором жаги?
Ми ще такого не знали досі,
Як схожі наші, наче різні береги.
* * *
Ти не суди за грiшний рай,за душу,
Що зберегти я хочу, мов украв,
I не тавруй - чи я каратись мушу?
Я себе давно вже розiп''яв.
Я оживав хоч у грiхах, у вадах,
А кличеш ти в країну-дивний сад,
Та чи знайду я в тiй землi вiдраду?
Радiсть не дає менi порад.
Сонце як Бог смiялося ласкаво ,
Десь у менi горталися свiчки...
Усе б вiддав за тих промiнь заграву,
Щоб цю мить лишити на вiки.
Рвати волiв, хотiлось вибухати,
I тiльки зло топтало бiль, я жив,
Та я зiбрав у жменю зимнi грати
I в меду грiховному втопив...
Ти не суди за грiшний рай, бо з часом
Бiль вiдiйде, ущухне ураган,
Стану тобi я знову другом, разом
Ми не впустимо в життя дурман.
НЕ СВЯТЕ
Навiщо це солодке небо,
Барвистий мед,шовковий сон?
Ще вчора жив собi без тебе,
Та сам прийшов у твiй полон.
Була ще тiльки вчора iнша
I теж жагуча, теж п''янка,
Сьогоднi ти зiткала тишу,
Але вона така хитка.
Я влився в неба твого свято,
Яснів вiд сонця чистих злив.
Менi б лишитися крилатим,
Але я крила опалив.
I так щоразу,-вибухаю,
А потiм каюсь у зневiрi.
Багаття завжди догоряє, -
Лишаеться лиш попiл сiрий.
Загасне сонце голе, босе
I що тi велети-надбання?!...
Собi я не пробачив досi,
Що не святе мое кохання.
* * *
Я Вас зустрів, хоч і не сподівався
Зустріти сонце в царині пітьми.
Чи я зміцнів, чи, може, я зламався,
Та йшов у латах в гості до зими.
Ви в мою душу влились первоцвітом,
Пробивши сніг моїх пісних думок,
Це Ви мені подарували літо
І я побачив, що до раю – крок.
Тепер пірнаю у у палітрі новій,-
Пастелі у мереживах надій.
Мене живить єдине Ваше слово,
Бо є стихія в іскорці малій.
* * *
Зацілуй мене тишею,
Світлих дум полонезами,
Що, мов соком березовим,
Рядна сонця розвішують.
Заколиш мене колосом,
Стиглим небом вечірніх див,
Щоб я знов воскресав і жив
У всесвітньому полюсі.
Я 1
Місяць грає на віолі,
Срібнолиций, сивочолий
Сонця син.
Прислухаюсь до музики,
Я вже вільний, це аж дико,
Я – один.
Лиш хотів лишити спокій,
А тепер – хмаринок кроки
По щоці,
Щастя навіть і не сниться,
Ні журавки, ні синиці
У руці.
МЕНУЕТ
Я пам''ятаю ту солодку муку,
Я пам''ятаю вибух у менi,
Кипляча кров у мозок, ноги, руки
Лилась, мене плекала увi снi.
Як дивно - iншi, любi та коханi
Не простелили небо аж до нiг,
Лише з тобою я знайшов єднання,
Тiльки в тобi я всесвiт перемiг.
Ти одягаєш мiсячнi перлини,
Я пещу жар пронизливих зiрок.
I тiло враз твої вуста розчинять,
Ти мов рiка, а я - стрiмкий струмок.
I ти одна пiдкориш мої зливи,
Моє насiння, стовбури i цвiт.
Твоя весна вражаюче вродлива
Затьмарила для мене цілий світ.
* * *
Ти знай, - серед усiх перлин
Лише тебе я хочу,
Стану п''янкiшим кращих вин,
Твердим, жарким напрочуд.
Я пiдведуся й не впаду,
Зведусь лише для тебе,
Тебе в блаженнiсть поведу,
У райськi соти неба.
Волога нiжнiсть увiйде
У твої ласi вiхи,
I cпiльна доля доведе -
У злуцi наша втiха.
* * *
Свiт у мої долонi
Сиплеться зерням проса
I на гарячi щоки
Падають свiтла роси.
Перлами неба туга
Падає i чарує,
Дивно, коли спросоння
День голубий сумує.
То крила затрiпочуть,
То вiтер сни зганяє,
Мої найкращi роки
Так хочуть свiтла раю!
Утомленi октави,
Акорди, дивнi ноти
Зливаються у пiсню
I мружаться в дрiмотi.
У галасi принишклiм
Я чую дивну тишу
I в метушливих сонцях
Себе вже не залишу.
Я розтечусь рiкою
Бурхливо i вiдрадно,
Долаючи негоди
I свiтлий сум i вади.
Я запрошу пiд стрiху
Жвавих пташин ручаї
I розтечусь рiкою
У всесвiтi без краю.
РАЙ
Чи знаєш ти, як пахнуть зорi?
Чи вiдчувала смак вiдлиги ?
Чи бачила вогнi на волi,
Змiшавши зливу, спеку й кригу ?
Чи ти хоч раз вiдчула силу
Бажань, розтоплених в несилi ?
Шалене серце розум било,
Ще вчора зранене, несмiле.
У вогких i солоних гнiздах
Весна будує дивний рай,
Туди улитись ще не пiзно,
Поринь зусюди i лiтай.
I ти побачиш,що не грiшно
В раю зривати п''янi вишнi
БАЙКА
Якось летів небом орел i угледів на землі плазуна.
Підлетів орел до плазуна та й каже:
- Я лечу в далекі краї, лети зі мною .
- Як же я полечу, - питає у відповідь плазун, - адже я не вмію літати ?
-А ти пробував ? - питає орел.
-Ні,-промовив плазун.
-Ну,то спробуй.
Плазун спробував - підскочив високо вгору i .... полетів...
Ви скажете,що це неправда, такого не буває ?
Так, це вигадка, адже птахи i плазуни
не розуміють одне одного.
УБОГА КАЗКА
Була собі в одній країні Людина. Така як усі,не гiрша
і не краща. Щодня ходила вона по землi i з вдячнiстю дивилась на величне Небо, на якому спочивав Бог. Нічого не просила людина у Бога, лише слова хвали та вдячностi лилися променями з очей, що вдивлялися у безмежне.
Та ось одного разу почула людина, що багато людей у своїх молитвах просять Бога покращити їх життя. Хтось у молитвах оспівує Бога i просить виконати їх бажання, а хтось просто просить. І задумалася людина, -"чому ж я нiчого не прошу у Творця? Адже це так просто... А менi це й на думку не спадало..."
Отож упала людина навколiшки i спрямувала птаство своїх слiв до могутнього, древнього Неба, на якому спочивав Бог, i застелила мереживом вуст своїх вологi хмари. Почув це вiчний Бог i промовив до людини :
- Що сталося,дитино моя,що примусило твоє серце спалахнути незвiданим донинi вогнем ? Якi сонця згасли у твоїй утробi ,що твоя душа тепер плавиться ? Нащо тобi той великий клопiт бажань ?
- Великий Володарю,добрий,чистий i прекрасний. Жив я пiд крилом Твого Неба та й не знав про всю велич Твого світу. Та кажуть люди, даєш ти всяке благо,чого лише душа забажає. Прошу Тебе, Господи, дай i менi дарунок своєї милостi.
- Хiба душа Твоя нещасна,- начебто здивувався Бог,- Чого ти не маєш ? Чи є краї, яких я не знаю, чи голоси,
яких я не чую ?
- Боже свiтлий, не знала я всієї величi руки Твоєї...,- гнiтила свої слова людина,- будь милостивим,дай менi,недостойному,те чого душа моя шукає пустельними вiтрами.
- Чому називаєш себе недостойним, сину мiй. Чи правду кажеш,коли так говориш ?
- Пробач,Всемилостивий,- заволала людина,-пробач менi,Боже,але молю, задовольни моє прохання.
- Нащо тобi цей клопіт…. . Та,коли так,то проси.
- Дай менi,Боже всього,всього,що й iншi люди мають. - залопотiла людина,- дай усього !
- Май совiсть, дитино моя. А чи не забагато просиш ? Не вистачить руки твоєї, щоб охопити i крихту. Проси чогось одного. Тож чого саме ти хочеш ? Або те, або інше.
Задумалася людина. Чого ж просити у Бога ? Боялася помилитися. Та врештi - решт визначилася.
- Дай менi,Всевладний,слави. Хай усi,i малi i великi далекi й близькi вклоняються менi i ходять пiд кроною моєї слави.
Дав Бог людинi славу й успіх. Хто де не був,усі як один уклонялися величi та пишнотi людини. З усiх усюд лилися величальнi пiснi та віншування. Але мабуть, не так гріє вогонь,розпалений у палацi i принесений у дім. Тісно було людинi в амулетах та оберегах пустих. І закричала вона:
- Гей,Найвеличнiший i Найлiпший! ...Дай менi,Боже високий, багатства. Багато¬, багато грошей, коштовностей, золота та срiбла, смарагдiв, рубiнiв та дiамантiв. Щоб переливалися у сяйвi сонця.... Твого, найдобрiший, сонця.
Дав Бог людинi багатство. Незлічені коштовностi мерехтiли,грали у промiннi сонця. Божого сонця. Їх веселкове сяйво начебто змагалося із самим Небом,на якому спочивав Бог. Дні й ночi милувалася людина багаттям свого багатства.
Та раптом сталася біда. Ніколи до цього не знала людина розпачу виснаженого ложа. Та з пiзнанням бажань її,певно,пробудила свої бажання бiлоока млява стара Хвороба. І зайнялося тiло людини в гострих лезах болю,i не було вже спокою людинi анi хвилини. Корчилася душа,пiдвискуючи скорботнiй плотi й не було жодного промiнчика у Небi, на якому спочивав Бог. Знову повалилася людина навколiшки i стала благати Бога:
- Боже Всесильний, зглянься, змилуйся на мене, пропащого, допоможи. Не хочу я нi перлiв,нi смарагдiв,не тiшать мене нi килими,нi парча,бо не хочуть вони вiдвести вiд мого чола тягар. Не стають персні та намиста нi мурами,нi щитами, а нi колісницями. Забери вiд мене,Наймилiший Пане,важкi коралi та камеї і дай менi,прошу Тебе,здоров''я мiцного,щоб не страждала душа моя в болотi глевкої недуги.
Виконав i це прохання Бог. І стала людина здоровою та могутньою,мов стиглий колос. Як схiд сонця сяяла щаслива усмiшка у барвистiй душі. Радісно працювала людина на нивах своїх. I пiт її ставав солодким вiд радощiв щасливої працi. Кожен день був днем творiння власного успiху й добробуту.
Та не лише у людини прокинулися руки. Налетіли чорною зграєю заздрощiв злi розбiйники, чи то непоступливi,чи то нескоренi,i не лишилося у людини нічого. Заплакала гiрко людина. Засліплювала,рiзала очi розпачлива темрява зпустошеного крову. Вибухнула людина вогнем та слiзьми,мов грiм та блискавка розколов її крик Небо на якому спочивав Бог:
- Господи всесильний,хiба ти не бачив,яка бiда мене сповила ? Чи не чув ти, як мов гармати душили мiй край копита чужих скакунiв ? Заступися,ти мусиш,Боже! Я - Твiй син ! Я твоє дитя,хочеш ти цього,чи нi ! Допоможи,
Ти мусиш допомогти ! Знаю я,що в далекому краї є Безмежний Простiр слави та багатства,здоров’я i краси. Дай менi таку силу i зброю,щоб збороти далекi зорi,полонити чужi казки,захопити чуже щастя,- захопилася,мов полум''ям, стрiмкими своїми клопотами людина.- Забери вiд мене Совiсть,бо вплітає вона менi квiти у м’язи i дай менi завiрюху та мороз,щоб вишили на моїх очах бiлi мережива пустоти,щоб жоден всесвiт не влився в душу мені. Дай менi силу i зброю,щоб перемагати.
- А хiба ти не знаєш,як перемагати,- пролунало у вiдповiдь,- Ти хочеш, щоб я забрав у тебе совiсть ? А хiба це можливо ?
- Не хочу совiстi,- закричала людина,- не хочу нiчого! Хочу iншого Бога! Iншого Бога хочу !
Так i лунали метушливi барви пiд Небом,
на якому спочивав Бог ,рiжучи вуха архангелам та херувимам...
...А Бог попросив сам у себе,щоб людина стала смiливою i вiльною.
СЕРЦЕ КАЇНА
Здавна в людинi кожнiй
Двоє братiв iснують –
Лагiдний, добрий Авель,
Каїн ,швидкий на гнiв.
Авель радiє сонцю,
Теплу промiння,свiтлу.
Рве спека, сяйво рiже
Каїна душу злу.
Авель вбачає в словi
Кожному щось прекрасне,
Каїн байдужий свiтом
Нудиться, сум плете.
Сумнiв, незгода, гордiсть,
Гнiв за незнане сяйво
Каїну тьмарять розум,
Свiт не дають знайти.
Заздрiсть i недовiра,
Наче суцiльний морок
В його душi запеклiй
Коренями сплелись.
Авеля серце юне
Наче весняний промiнь,
Що будить небо,землю,
Свiтить собi i всiм.
Але хтось зовнi слiпо
Каїнову роботу
Вдiяв,загинув Авель,
В серцi не стало крил.
Тiльки одна зневiра,
Прикрiсть I безнадiя
Заволодiли серцем,
Лiплять новiтнiй рай.
Авеля кров на землю
Тверду i збайдужiлу
Ллється,й земля не хоче
Всотати в себе кров.
I вогняним озерцем
Стала та кров кричати,
Що аж жахалось небо,
Чуючи дикий бiль.
А у запеклiм серцi
Каїн - то цар ,то - iдол,
Та чи за брата зможе
Вiн розцвiсти дощем?
Були кайдани, ґрати
I самота у парi,
Нинi ж- холодний вiдчай,
Наче голодний вовк
У лабiринтах серця
Виходу не знаходить
I вже занадто лунко
Марно тремтить сльоза.
А коли нiч огорне
Землю туманом нiжним,
В озерi кров невинна
Сяйво небес пере,
Вiдображає зорi,
Наче вiнок iз перлiв,
Iнодi може здатись
Нiби то, справдi, - рай.
.
СЕРЦЕ АВЕЛЯ
Деiнде плями квiтiв,
Озер холодна вогкiсть.
Край мов знiяковiлий,
Що нi з чим порiвнять.
Каїн блукає полем,
Вдивляючись в дороги,
Неначе виглядає,
Чи насторожi вiн.
I плаче гiрко,тужно,
I слiз не зупинити –
Оплакує свiт бiлий,
Безбарвний,марний день.
Хоч нi душi навколо,
Та, в хащах заховавшись,
Запекле серце тане
Вiд тих пекучих слiз.
I сам не розумiє
Чому тi сльози ллються
I воля є i сила,
Та мов згубив усе.
Каїн ридає ридма
Бо нi на кого злитись,
Остання перемога
Перемогла його.
Зло тамувало спрагу
Тепла, мов серця злива,
Та все було замало,
I все було не те.
I стрiмголов, щодуху
Каїн бiжить степами-
Втiкає чи женеться
I сам не розбере.
Навкруги буйним садом
Весна смiється в пiснi.
Лиш квiтка зла не квiтне –
Бо нiяк поливать.
Запекла лють не грає,
Але i не зникає,
Колись було замало,
Тепер - застиглий бiль.
I в кожнiй квiтцi нiжнiй
Вбачає Каїн дивне-
Не радiсть i не славу,
А щось старе,старе,
Те,з чого виростала
Душа його i брата,
Те,що смiялось дзвiнко
У Авеля в очах,
Пекло i дратувало
Багатством,мудрим свiтлом,
Неначе противага
Його крихким думкам.
У мовчазному крику
Хотiлось руйнувати,
Щоб виявити вiдчай
Своїх безбарвних снiв.
I радостi смарагди
Безжально нищив Каїн,
Щоб небо заплатило
За те,що не сказав.
Страх довiряти Богу,
Злiсть ,що його не чують,
Бiль i роздратування
Смердiли звiдусiль.
I надто вже яскравим,
Слiпучим i пекучим
Здавалось сяйво нiжне,
Що Авель в серцi мав,
Воно вбивало гордiсть
I викрадало спокiй,
I бракувало сенсу,
Щоб заховатись знов,
Сховати недовiру
У щiльнi лати сили,
Що справдi - наче кволiсть,
Бо лихоманить сни.
I лише на могилi
У Авеля спочило
Шалене,люте серце,
Повiрилось, - це-все.
Тепер знайдеться спокiй.
Хоч трохи було лячно
Вiд тих думок недобрих,
Але ж вони пройшли.
Та ось тепер нещасний,
Самотнiй,здичавiлий
Бiжить в розпуцi Каїн
I сам себе жене.
Наче втiкає,бiдний
Вiд свiту,вiд любовi
Очей небес i брата,
Що вслiд йому зорять.
Утомлений, безсилий
Упав, усе болiло
I так хотiлось пити,
Та не було води.
I хмаркою нависла
Над Каїном волога
Небес, треба лиш руку
Назустрiч простягти.
А час немов застиглий
Спинився, наче хоче,
Щоб довшi були муки,
Щоб Каїна здолать.
Та гордий Каїн вперто
Волiє краще вмерти
Анiж шукати милiсть
У надсвятих небес.
Вiн нидiє,вiн в''яне,
Вщухає i тьмянiє,
Та не зiрвався стогiн
Чи плач iз вуст слiпих.
Хоч ця незламнiсть тiшить
I cенс дає,щоб жити,
Та спрага не зникає
I далi ллється вщент.
Зцiпивши зуби,Каїн
Свiт Божий проклинає
I скреготить зубами-
Що небо аж дрижить.
Аж ось неначе злива
Промiнь,тепла i ласки
На Каїна полилась
З джерельної води.
Вiн дивиться - схилився
Над ним його брат Авель
I поµть, поливає,
Мов хоче, щоб прорiс.
Напився Каїн, дико,
Здивовано дивився-
Лилося слово тепле
Iз Авелевих вуст.
-"Вiдчувши твою муку,
Спiшив на допомогу,
Розбив кайдани смертi
I у добрi воскрес."
I розлилась свiчадом,
Мов хвилями, чи струмом
У Каїновiм тiлi
Авелева любов,
I зрошенi водою
Пробились ласка,нiжнiсть
Крiзь серце скам''янiле
I розцвiли,мов сад.
I луснула потворна
Бридка,отруйна плiвка
З очей i вiн побачив
Який прекрасний свiт.
Вже не було на свiтi
Шаленiшого щастя
I шат добра багатших,
Нiж в Каїна душi.
I вiн повiв отару
Iз ярок бiлоснiжних,
Щоб зустрiчати сонце
I славити життя,
Щоб подолати морок
I довести всесильнiсть
Любовi,що вiд Бога,
Здолати серця сон.
БАЛАДА ПРО СЯЙВО
В степах iз оксамиту,
Смарагдiв i атласiв
Помiж двома рiчками
Пречистої води
Розкрив свої простори
Щедрот, добра i ласки
Край зi звичайним людом
Таким , як кожен з нас.
Народ у тiй країнi
Життя лив, мов у землю
I виростала парость
I досягала зiр
I зорi серед неба
Натхненністю пашiли,
Своїми пелюстками
Освiтлювали нiч.
Та раптом чорна звiстка
Затьмарила промiння
I мiсяця i сонця
I впевнених очей
Цар злiсний i жорстокий
Повзе, мов чорна хмара ,
Щоб людство пiдкорити,
Здолати цiлий свiт.
Край неба захопивши,
Неначе простирадло,
Вiн сунеться на землю,
Гнiтить, тривожить дух.
На сполох б''ють у дзвони,
Народ збирають разом
На бiй, на люту битву,
Щоб вiдстояти свiт.
Збираються в дорогу
I пiшi i кiннота,
Прощаються з народом,
Обiтницю дають,
Що сонячне промiння
Загарбане й закуте
Звiльнивши, мир повернуть
Для любих їм людей.
Бо в тому краї сонце
Вважалося священним
Без нього не розквiтне
Душа, не оживе.
I обiцяє людству
Князь-воїн мирну долю,
Що сонце усмiхнеться
Рiднiй землi не раз.
Плачуть жiнки i дiти,
Зiтхають, виряджають
Своїх мужiв, благають
Очима - "Будь живий"
Сто днiв триває битва
I сто ночей невпинно
Кров ллється i чорнiють
Зажуренi степи
I рiки повнi болю
Хвилюються, всихають-
Не хочеться їм дати
Для ворога води.
I ось останнi сили
Зiбравши, богатир-князь,
Пронизуючи натовп,
Пробився до царя,
До деспота-тирана,
I меч над ним заносить,
Щоб визволити волю
Розрубує з плеча.
I сонечко веселе,
Хоч спрагле i нужденне,
З кишенi покотилось,
Злетiло догори.
Вiд нiжного промiння
Пощез i лютий ворог,
Лишилися на полi
Лиш князь i кiлька душ.
Пораненi,побитi
Та гордi i щасливi
Вертаються додому,
Щоб радувати люд.
Та звiстку ту донесши
Вiд ран князь помирає
З усмiшкою на серцi
I щастям у душi.
Вiн бачить рiдну землю
Спокiйну i щасливу
Де радiсть наче повiнь
Наповнює серця.
Вдячний народ будує
Йому могилу-стеллу
I в каменi навiки
Шанують князiв дiм.
Йому приносять квiти,
Вважають,що на щастя
Хоч постояти поруч,
Молитву пiднести.
А князь з темницi-стелли
Зорить навкруг i гiрко
Йому,що свiтле сонце
Затьмарене людьми.
Вiн бачить затвердiлi
Серця i душi й очi,
Що хочуть своє свiтло
Над сонцем понести.
Це не за них пролита
Кров князя i так прикро,
Що ручаями сльози
По каменю бiжать
То плаче серце князя,
Бо сяйва зiр i сонця
Не бачить,все затьмарив
Брехнi цiлункiв бруд.
Усе,що було милим,
Святим,все те,чим жив вiн
Спаплюжене в букетах
Кладуть йому до нiг.
...В степах з шовкiв майстерних
В несправжньому промiннi
Загублений i скутий
Мов пляма дивний край...
...Край зi звичайним людом,
Таким,як кожен з нас.
ЛЕГЕНДА ПРО САДИБИ
У древньому мiстечку
Бiля старої брами
Дiвча небеснооке
Бажало всiм добра
I продавало квiтку –
Волошку синю-синю
I сяяла веселка
На нiжних пелюстках
Коли думки нехитрi
I добрi,що будують
Рояться в серцi свiтлом,
У вчинках ллються в свiт.
А коли злiснi думи
Розчавлюють,з''їдають,
Волошка вмить тьмянiє –
Неначе гине цвiт.
Володар тої брами
Ясновельможний лицар
Мав золото i срiбло
I владу,силу й мiць.
В той день вiн посварився
З дружиною i люто
Ходив i жеврiв мiстом,
Мов виходу шукав.
Дружина його нiжна,
Тендiтна i вродлива,
Та полюбляла злитись,
Удати - щось не так,
Щоб панство i панянки
Робили комплiменти,
Стелили оксамити
П''янких,солодких слiв.
Тож чоловiк коханiй
Усяко завжди годив,
I розмаїття нiжне
У квiтах їй пiднiс.
Кохана милувалась
I тiшилась дарунком,
Немов весняна розталь,
Налилася добром.
А лицар її любий
Та й похвалився друзям,
Що нiжнi квiти нiжнiсть
Породжують в серцях.
Узнавши це, дружина
Немов оскаженiла –
Топтала, рвала квiти,
Наче у клiтцi птах.
I ось блукає мiстом
Владар ясновельможний,
Не знає, де подiтись,
Куди йому iти.
Проходячи повз браму,
Примiтив вiн дiвчину
З волошкою в обiймах
I з небом у очах.
Дiвчина розказала
Про ту чарiвну квiтку
I захотiв волошку
Купити жiнцi пан.
Навiщо - сам не знає,
Але майнула думка,
Що вiн розчулить серце
Дружини-буде мир.
Але якщо панянка
Волошок сад захоче ?
Тож кличе лицар разом
I дiвчину оту.
Потiшити дружину
I виростити квiти -
Адже волошка дивна
Цвiте лиш кiлька днiв.
I їде пан до замку
З дiвчиною простою
I по дорозi квiтка
То гине,то цвіте -
То думи грiшнi й свiтлi
Тривожать душу пана,
Мов дзеркало вiд серця -
Пелюсток теплий шовк.
Дружина вiд волошки
Одразу звеселiла,
Хоч i боявся лицар,-
Не прийме квiтку вже.
I стало любо в серцi
I усмiхнулось небо,
Стiна душi розм''якла
I розцвiла земля.
I день у день волошка
Все тiшить очi,грiє
Серця i звеселяє,
Дарує майбуття.
Дiвчину просить лицар
- О,дай менi пiзнання,
Щоб та волошка квiтла
Не день,не два – життя ,
Адже уже минуло
Часу чимало - страшно,
Що як загине квiтка,
Помре моя душа.
У вiдповiдь сказала
Дiвчина - Я не знаю
Секрету тої квiтки,
Але чи знаєш ти ?
Дивись, - живе волошка,
Хоч мала вже померти,
То може ти - господар
Її i садiвник ?
Ти змiг iз господинi
Незграбну,чорну тугу
Як зайве i шкiдливе
Прогнать,вона цвiте.
Вiд ваших рук уважних,
Очей слiпучо-свiтлих
Пишнiшає i сяє
Волошка день у день.
То ж я вам не потрiбна,
Кохаючись,кохайте,
А я пiду додому
У свiй звичайний сад.
Iз нiжнiстю дивилась
Услiд дiвчинi пара,
Неначе двi пташини,
У злетi щирих душ,
З очей їх виливалось
Чарiвне добре сяйво
I простилало килим
Тiй дiвчинi до нiг.
ЛЮБОВ
частина перша
ПУСТЕЛЬНI КВIТИ
Ти часто злиш мене,
Та то - ,лише шпарини,
Що виплiтає бiль,
Вони менi рiдня,
Бо знаю глибину
Тих шпичакiв i мурiв-
Дрiбниць з яких душа
Складається завжди.
Я кожну з них люблю
I кожну з них я знаю,-
Немов фотоальбом -
Твоїх образ туман.
Коли на тебе злюсь
В менi спекотним болем
Жбурляє злi думки,
У скронi , в ребра б''є.
Та водночас любов
Пухка , духмяна, нiжна
Хапає голiруч
I вiдвертає меч.
Бо шпичаки твої
Народженi iз болю,
Зi страху, недовiри,
То все- забрало, щит.
Ти хочеш теплоти
Та ти- пустельна квiтка
Прив''яла,мовчазна,-
Я дам тобi води...
...Частенько я мiркую
Про те, що звуть любов''ю
Чому її немає ?
Адже навкруг- пiтьма.
Не вiрю я в кохання,
У справедливiсть, дружбу, -
Нi рiдних, нi знайомих, -
Добра нiде нема.
Та сам же i гублюся
У роздумах цих прикрих,
Бо як назвати свiточ,
Що лине iз очей?
Чому я розпливаюсь
Повз неба над твоєю
Душею, вiдвертаю
Дощi i злi вiтри?
Адже якщо немає
Тепла i не буває ,
То звiдки така нiжнiсть
Живе в моїй душi?
Моя небесна квiтко,
Я так тебе кохаю,
Що й сам дивуюсь скiльки
У небi ясних зiр.
Тодi я забуваю,
Що це життя нещире,
Самотнє i змарнiле,
Бо є в пустелі ти
частина друга
ЛЮБОВ
Вдивляючись у небо
засмагле, розпашіле
Я чую аромати
П''янких,бо мудрих слiв
Це небо розливає
Вечiрнiм сяйвом силу
I закриває очi
I мерехтить покрiв.
Промiнь жаркi кульбаби,
Сяйво зiрок цнотливе
Зворушуть вуглини
Крислатої душi .
I хочеться лiтати,
Пiзнати, що важливо,
Щоб все було пiд силу
I не було межi.
Я думаю про Бога,
Про сонце, про кохання,
Про сенс, як бути, жити,
Про вiчнiсть i про мить.
Так хочеться пiзнати
Змiстовнiсть мрiї квiтiв,
Щоб не свербiло небо
Гонитвою столiть.
I ось,що бачить серце
I мозок - як у небi,
В любовi вiчних квiтах -
Дедалi бiльше див.
Любов -це не розвага,
Не розкiш, це - потреба.
Життя блiде, безбарвне,
Якщо ти не любив.
Я знаю,- є пекельнi,
Безбожнi, лютi люди,
Що спалюють, руйнують
Чужi серця й життя,
Їм хочеться ламати,
Здається,-це їх будить,
Але й надалi соннi
Плазують у смiття.
Все ж у брудному листi
Вони знаходять квiтку,
Яку нiхто не бачив,
Вона хвилює їх,
Вона дає наснагу,
Та не руйнує клiтку, -
I знову цвiт закутий
I у заметах смiх.
I квiтка та вiднинi
Святiйша, суверенна
Кохана i жадана,
Єдина i одна.
Вона фарбує в нiжне
Життя таке непевне,
Лунає камертоном,
Та не помре стiна.
I так живе людина
У власнiм королiвствi,
Милується тим сяйвом
Вiд полохливих рим.
А вiтер бездоглядний
Приносить ззовнi вiстi
Бундючнi i недобрi,
Що свiт лишився злим.
Це збiльшує принади
Нектару тої квiтки,
Але щодня мiцнiшi
I грати i мечi.
Щоб не згорiти свiтом,
Не втрапити до сiтки,
Не обпалити душу
У полум''ї свiчi.
I я мiркую,чому
Людина зла, жорстока
Та все одно шукає
Любовi на землi ?
Чи, то любов не знає
Анi межi, нi строкiв,
Чи, може зло - в любовi
Або любов - у злi?
В моїх думок валiзах
У крамi рiзних вражень
Де пахне цвiль i ладан
Я вперто мандрував.
Перебирав лахмiття
I намистинки важив
Щоб вiдповiдь знайшлася,
Складав i рахував.
В одвiчних фолiантах,
В полях i на дорогах
Одну я бачив правду -
Що Бог - це є Любов
Людина - це творiння
За образом Святого
I струменi любовi
Вливають небо в кров.
Вночi, закривши очi
Лежу,не спиться довго –
Все бачиться у мрiях
Безхмарний давнiй рай,
Що в ньому не бувало
Нi зла анi тривоги
I лив життя невпинно
Безмежний водограй.
Там виник свiт з любов''ю
I по землi розлився
I паросткам дав силу,
Не вiдали щоб меж.
I у серцях i душах
Трояндою розкрився,
Не знав мечiв i масок
Не вiдав ям i веж.
Так хочеться розлитись
Безмежною рiкою
I пестити поволi
Вершковi береги
У вiчне, безтурботне
Пiд Божою рукою
Туди, де все можливо,
Пiд силу ,до снаги.
|
