Володимир ЯЩУК

 

МЕЖА

---

Вибрані вірші

 

***

Стала сонячна яса
Кволою.
Вітер гілкою стряса
Голою.
Дощ ямки в сирій землі
Дзьобає
І злились вже журавлі
З обрієм.

***
Косуля рухами довірливо-тремкими
Скубла пучечки променів з гілок...
А вже на неї вовчими очима
Із-за кущів видивлювалось зло.

Пила косуля, витягнувши шию,
Із блюдця неба сонячне тепло,
Та раптом зло стооке і стосиле
В гарячі груди зуби уп’яло.

І люди так, безпечні та наївні,
Ще часто падають подолані й безкрівні
Під кігтями підступності і зла.

Тож будьте пильні – з зіркістю орла,
Докіль у світі війни і катівні,
Докіль у крематоріях зола.

Провесінь

Ще сніг біснується, та вже зелений шал
Його до сонця тисне, невпокорений,
Бо йде весна — ростком з міцного кореня,
І благодаттю повниться душа.
Стократ оспівана, мов сповідь, очисна,
Вона тебе, кохана, так нагадує...
Десь просяться у просинь перша райдуга,
Десь бруньку млоїть з розповні вина...
Весна...

Сніжинка

Цнотлива і чиста, привабна й тендітна,
Мов різьблена з крихітки скла,
Тремтячим, блідим і яріючим тілом
До нього в обійми лягла.
Наповнені всі непорочні клітинки
Коханням, подібним до бунту.
Я бачив, як палко вмирала сніжинка
В пашіючих пестощах ґрунту.

Мінорний мотив

Замело. Знавіснівши, завіяло
Тужний поклик літа рахманного...
Нерозгадні краплинки під віями, –
На повіках сніжинки тануть.

Закосичена травами стежечка
Сивим інеєм попроростала.
У моєму серці збентежено
Вгомонілася юність зухвала.

Серцем сприймати

В вагранку обрію злилась
З ковша небес багряна криця,
Я йшов од стихлого села
Туди, де місяць заіскрився.
Струмок десь близько жебонів,
Так ніжно, трепетно, уроче...
І ехолотами стерні
Земля ловила шепіт ночі.
Я йшов од стихлого села,
Щоб серцем слухати й сприймати
Усе, що нам навік дала
Природа-мати.

Посівна

Сіють. Сіють, в небі – грай,
Захлинувся обрій співом,
Крізь утому прозира
Молоде жадання дива.
Розмовляю з сівачем.
Він снагою аж буяє.
Каже: “Бути урожаю!
Бути всьому, що схочем!..”
Ґрунт важніє семеном –
Прорість вдасться не обрідна.
Ти возносиш, земле рідна,
Спів, зерно і труд – водно!

Дощ

Перебори пружних ліній
На оспраглій шибці синій –
Весняна мажорна мить.
Розбростило серце чуле:
Брунька лагідно змахнула
Зеленавими крильми.

Вечірній мотив

Лука Горині, вмаєна в багрянь.
Привиддя тіней чудно-легкокрилі –
То знову меркне день на небосхилі
І вогнянисто вруниться зоря.
Щось урочисте шепотить листва,
Немов мені звіряє таємниці...
Люблю тебе, годино смуглолиця,
За негучні, замріяні дива.

У Колодяжному
Лесі Українці

Ларисо Петрівно, я бачу вас скрізь
На давніх узлісних стежинах Волині,
Де срібним дощем обсипається іній
З косичок мрійливих дівчаток-беріз.

І ви серед них, ніби Мавка з борів,
Всміхаєтесь поглядом дзвоників синіх.
Я бачу вас скрізь... У квітчастій долині
Ви сонце стрічаєте в ранній порі.

Ось тут у хвилини натхненних збентежень
Писали ви вірші палкі, як пожежі,
І в кожному слові – вогонь боротьби.

Ось тут наслухали ви людські розмови,
Вслухалися в пісню і гніву, й журби.
І вірили в силу вогнистого слова.

Сонет про Килину Хомич

Упала ницьма місячна трава,
Постинана осколками кровинок.
Ой, хто там очі вирячив совино
І неквапливо серце вирива
За те, що душу Правда зігріва,
Що ти – Народний депутат, Килино?
Пролине ніч. І смерть твоя пролине.
І тим – між нас – жива, жива, жива...
Щебечуть дні у сонячні кларнети,
Твої ровесники освоюють ракети
І орють лан, що німував віками.
І ти із нами твориш і дерзаєш,
Аж заздрять ті, узяті тліном зграї,
Котрі тобі грозили хробаками.

Пробудження

Весна-красна, нуртуючи, сяйнула
Орошеними кільчиками трав –
І барвами заграло все поснуле,
І в серці пристрастей потік заграв.

Замшілий дід, що думав умирати,
Вже й радий, що зі смертю не в ладах.
І навіть клен сухезний, каракатий
По-молодому брості викида.

Межа
Нелегко людині подолати в собі
одвічно закладене в неї,
але ще важче людині
подолати межу самої себе,
яка здається їй межею.
Е.Межелайтіс.

Живуть розжовуванням снів
І потерть спогадів плісенних
Жують, смакуючи, щоденно;
І що їм той, котрий згорів,

Палких викрешуючи слів.
Він сміховинний, наче шпеник,
Який зламався, бо, натхненний,
Нові світи відкрить хотів.

Вже так химерно повелося:
В одного сивіє волосся
Від поривань, шукань значних.

А другий – клоччяний батіг –
Од війн ізсохнувся хатніх, –
Йому про мрії і не йшлося.

Пам’ятаю

–Гірка полуда, в лестощі сповита...
Навіщо, пам’яте, вдираєшся, як тать,
Щоб мій криштальний спокій зруйнувать,
Щоб сон і сміх брутально осквернити!
Навіщо, пам’яте, скажи ти,
Навіщо, зранена, скажи ти,
Настирливо в душі щемиш?
Облиш мене, облиш!..

–Ні, голубе... Я бачу: ти гориш,
Пожухло стелячись, мов стоптаний спориш,
Аби примхливу мить завоювати.
Облишити? Я не мара, а лиш
Невтомний, невблаганний реєстратор, –
Зневільна клекочу я, наче кратер.
Мене розпукою, овва, не притлумиш,
Мене тонким розсудком не вблагати.

–Хіба я підлий чи нещирий?
А що, як ні? Тоді усім ти кум?
Усяк тобі нутра глибінь довірить?..
Не я ж вигадниця понурих дум –
Є в світі підступ, зрада, глум:
При совісті, відкриті не допіру,
Притерлися лукавці й лицеміри,
Мерщій крізь радість і крізь сум
Їх розпізнай очима віри!

Про кохання

Я вперто гадав, що любов – маячня,
Знічев’я надумана штука.
А вона капосна, ніби свиня,
І раптова, як в травах гадюка.

Без попередження серце спиня,
А то на всі груди стука.
Головне – напада серед білого дня,
Мов крадій чи скажена сука.

Я маю з нею чимало морок:
Тиняюсь, як тінь, неприкаяно
І ревно благаю: “Відстань, маро!
В дарунок – дні мої згаяні
І не один остаточний зарок,
Власним безволлям облаяний”.

***
Облиш розігрувати млосну згагу
І в поцілунках мляво корчити вуста.
Таке пошляцьке, низькопробне благо
Із легковажних забаганок вироста.

Ще день – і ти введеш мене в оману,
І я нараз постану – неспроста! –
На перехресті діловитості й туману,
Де хирява мета й комічна суєта...

***
Закостеніли трепетні слова,
Лише серця ще ледве-ледве бражать.
Сьогодні я уперше вшанував
Стихію вчинків наших нерозважних.

***
Безустанне безумство ночей незліченних
І розкрилених рук найжаданіша втома
Лихословам лукавим набили оскому;
А для нас все таять жар утіх невідомих,
Незбагненних, солодких, палких і шалених.

Опій щемних принад – найхимерніший трунок –
Лащить серце підступно вогнем благовісним.
Ефемерний, я нехтую “праведним” віче
Невибагних вагань, осторог і повір’їв...
І тому лиш безвладно благаю цілунок.

***
Коханий погляд твій відкритий
Юнацьку згагу розпалив.
Безмовно пестую ланіти
І вже не стримаю порив,
Й очима мов з тобою злився.
“Лиш ти, лиш ти...” – уста, як листя.
Єство, зчароване й хмільне,
Нуртує млостю і вогнем

І найніжнішими словами
(Банальними! Однак же й нас
Імлистий обезбавить час...)
Лазурні дивотворить храми...
Але вже в небі – сонця гра, –
Нам розлучатись знов пора.

Експромт

Ну, як оця казковість не насниться:
Глибокі жвавістю, ледь-ледь насмішкуваті,
Серпанкові, зачаєні зірниці;
Пісенні брови – трепетні й крилаті,
І губи – соковиті полуниці,
І коси – наче легіт сіножаті,
І руки – мов з розпеченої криці,
Бо в них – жага й знеможене завзяття.

Благоговійно тішусь не натішусь,
І наслухаю божевільну тишу,
І непритомно шепочу: “О Боже!

Уже в собі я не знайду зупину,
Ще мить єдину, тільки мить єдину –
Й від щастя серце захлинутись може!..”

Про районку

Зло коридорне й метелик патетики
Злетять, зіткнуться – і сіра маса
Вивалює нудьгою на лоно газетки,
Відбутої, відпрацьованої і де-де обласканої.

По тому стрічав її в різних халепах:
Зачитану, засиджену й просто забуту,
І корчилися на вітрі слова-епілептики,
І гноєм смерділи краплини рути.

А вранці вставав я і серце розжарене
Вмокав у ту саму збовтану гущу,
А коли виривав, всі зітхали :”Мариш!”
І я знову брався за “діло насущне”.

***

Поцілуй мене, кохана,
Так, щоб ніч зітхнула палко,
Щоб хитнувся місяць п’яно.
Поцілуй мене, кохана...

Я тремчу, вуста, мов рана, –
Угамуй той біль, весталко,
Поцілуй мене, кохана,
Так, щоб ніч зітхнула палко.

Звернення

Замизкане слово не бгай у рядок
І не заміряйся ним серця вразити.
В нім сила згрубіла. В руці неофіта
Воно безперечне, неначе кілок.

Розважно (мов крига, скресаючи в повінь)
Хай слово те кресне велично і важко,
Нехай буреломить само, без підважок,
Бо вся твоя слава суєтна – у слові.

Злеліяне лельом-полельом, воно,
Немовби пирій, проросте й тугошкірих.
Інакше ж твоє копошіння при лірі –
Безладне й даремне змагання зі сном.

***

Любуйся: ще одна зима
Намудрувала візерунків.
Коцюбне все. Лиш поцілунки
Медвяно-ніжні, як хурма.

Десь приховатися дарма –
Свистять провулки, мов форсунки, –
Любуйся: ще одна зима
Намудрувала візерунків.

Жартуй, та глянь, яка сама, –
У незвичайнім дранті клунків...
З-під ніг біжать химерні лунки,
За метрів сто їх вже нема.
Любуйся: ще одна зима...

Зізнання

Моя пора осяяння й трудів –
Це вечір томний, тихий, мов кохання,
Коли думки, прудкі, неначе лані,
Шукають жвавих та ігристих слів.

Тоді я по-пуссенівськи ясний
Та легковисний, ніби вальс Шопена,
І струменяться вірші так натхненно,
Немовби запозичені вони.

Нехай мій стиль не зовсім-то гладкий
(Я щойно ж у колодочки – із пуху),
Нехай там хто за “простотою” трухне –
Вже не мені наївні повзунки.

Розгніваний вірш

Намножилося більше, ніж бацил,
Бовдурів пихатих і ослизлих,
Власним гонором обпещено-прилизаних,
Плоскодумих, сірих, наче пил.

Все нудне, що не на їх копил,
До Прокруста в виконавці лізуть.
Хоч самі не вивергнуть без клізми
Навіть сурогатів – мало сил...

Слухай, дещо! Виліз ти на диби –
Ще не значить, що сягнув небес.
Ту мару з-під тебе легко вибить –
Не щадить народ божків-нетес,
Не пройма його лякливий стрес,
Він, гляди, сквитається коли-будь.

Славлю розум

Я славлю розум, бо в облогу
Його узяв мерзенний дур.
“Ми – міць!” – кричать мізками вбогі,
А розум гордий, наче мур.

Тут благоглупості безсилі,
Срібляник лестощів – лузга...
У мудрість вхожі легкокрилі;
Її під круп не залигать.
Я славлю ніжний і високий,
Прямий і вірний, мов булат,
Натхненний розум! Славлю! Поки
Над квітом – згубна бугила.

***

Де ліхтарів лавина грає,
Йдемо ми, сповнені до краю
Палкого, любого одчаю,
Що в’януть зустрічі, мов квіт;
І тихо мжичить нам услід
Глибоке небо оксамитне,
Досвітнім променем умите.

Одухотворені зірниці,
Й крилаті жарти, ніби птиці,
Й сніжок так радісно іскриться,
Неначе розважає нас...
Пора почуть: “Володю, час...”
“Я знаю й сам, не згадуй лучче...”
Але яка ж бо ніч бігуча!

***

Ой угледжу, щойно гляну,
шапочку бебряну,
А в очах твоїх – весняну,
Сонячну красу.

Заметіль гуля, мов пава,
Зла до нас, а то ласкава.
І оббабрує лукаво,
Наче бабський суд.

***

Ні, я тебе очуднювать не стану,
Хоч ти земна й водночас неземна, –
З тобою я возношусь у нірвану,
Журюся і сумую, мов струна.

З тобою я божественний, кохана;
І злий та мстивий, наче сатана,
І болісний, як рана безнастанна,
Та в цьому – віриш? – не моя вина.

Коли ріка бурунить безберего,
Її душею треба осягти.
Шукаючи одвічне alter ego,
Ми часто сліпуваті, мов кроти, –
Де справжності і альфа, і омега,
Хто зможе нам на це відповісти?

Прелюд

Пробач мені цей неприборкний шал,
І напівдикі пестощі, й докучні
Слова про тлінність, бо жахтить душа,
Законом розвереджена ядучим.

Жадливо й спрагло п’ю твої вуста,
Жадливо й спрагло тисну-пригортаю.
У далечі маячить чорнота,
А я ж цю мить увічнити бажаю.

Упав листок. Сніжок зажебонів
Між пролісків. Меж квітного палання
Знов жовтизна. Усе неначе в сні:
Копійчана мета й хистке кохання.

Пробач несамовиту мить життя,
Минає все, проймись моїм мінором,
Минає вечір, мисль, серцебиття,
Хиріє погляд, вчора ще бадьорий.

Кохаю я. І все. Оцим живу.
Ти у труді й натхненні – сяйво щире...
Я не казав цього? Бо прісний звук
Не передасть любов мою без міри.

Образок

Зима. Печально та убого.
Лиш сніг леліє. І тріскочень
Окропом хлюпає у ноги.

Тьмяніють губи, мерхнуть очі,
І студеніє пал блаженний,
Сором’язкий, солодконочий.

Нам крижаний огидний геній
Ввілляв у жили свого жару –
І ми, безпомічно-мерзенні,

Такі байдужі, мов примари,
Такі мертвенні, бо байдужі:
Вже й поцілунки – не ошпара, –

Щось прохололе, осоружне...
Вже і в обіймах мало смаку –
Тіла не мліють і не пружать.

А до весни – до біса з гаком...
До всього справжнього, земного,
Як Одіссею до Ітаки.

Зима... Печально... Та убого...

Де воювали...

Такі скрізь картини природи-майстра,
Цю довершеність сам, якби міг, перейняв.
А колись же тут журно ловили чугайстри
Надломлений лемент своїх бусленят.
В потрощенім вітті, як в порваних венах,
Вогнем обпалений, сік висихав,
І мерхли від кіптяви злаки ядрені,
І хтось помирав на фоні заграв.
Але уставала умита сльозами,
І потом, і кров’ю – відплати зоря.
І оживали над ними – й над нами! –
Дерева і птахи, квітки і поля...
То оживало життя сонцелике
У барвах веселок, в буянні дібров,
Щоб день наш обмаяло щастя без ліку,
Щоб ворог довіку нас не зборов.

Тріолет

Сьогодні їй вручив букет квіток –
І вересень засяяв, ніби травень,
У серці безмір щастя, мов зірок...
Сьогодні їй вручив букет квіток.

У неї владний і звабливий крок,
І погляд ніжний, трішечки лукавий.
Сьогодні їй вручив букет квіток –
І вересень засяяв, ніби травень.

Умійте дорожить коханням
(за мотивами С.Щипачова)

Умійте дорожить коханням,
Його плекайте повсякчас,
Воно - не пристрасні зітхання,
Що так колись проймали вас.
Все буде: хліб глевкий і прісний,
І хмари, що тіснять блакить –
Кохання - то неначе пісня,
Яка складається не вмить.

Коханням дорожити треба,
З роками вдвічі дорожить...
Воно - не дар нічного неба,
Аби окрилити на мить.
Все буде: і тривога пізня,
Й сльота затьмарить білий світ.
Кохання - вистраждана пісня,
Одна на двох до скону літ.

Відлетіло листя
(за М.Рубцовим)

Опадання листя не карбуй
У душі зі смутком зав’ядання.
Не шкодуй ти листу, не шкодуй,
А шкодуй моє палке кохання.
Голе віття у чеканні злив,
Кожен з нас такий осамотілий...
Але хто ж у тому завинив,
Що з дерев листочки відлетіли?..

Мить

Я промінь цей ловлю. Він пестить і сліпить,
Аж думка оживає, рвійна й легкокрила...
О, як минає все - мов не була ця мить,
А сном химерним з вічності явилась.

Посвята

Коли всяк писар пнувся у кумири
І словоблуддя лаштувало бал,
Ви гідність берегли й потребу міри,
Не товплячись під владний п'єдестал.
І мов учитель мудрий, нелукавий,
У словесах уже пізнавши смак,
Ви молодь надихали - не для слави,
А щоб не продавалась за мідяк.
І хоч літа не зупиняють лету,
Й поважний вік підкрався невпопад,
Та хто ж повірить, глянувши в анкету,
Що вам уже давно не шістдесят?
До ста вам літ радіти суголоссю
Старих колег, друзяк-товаришів,
Бо вік же наш – не в кольорі волосся,
А в ваговитій суті наших днів.

***

Дощ безликий
Б’ється в скло.
Галок крики
За селом.

Ти ж бо, мріє,
Оживай –
Вже весніє
Небокрай.

Серця струни
Так бринять...
Трепет юний.
Благодать.

Дощ мінорно
Відшумить, –
Неповторна
Прийде мить.

1651 рік
(тріолет)

На Берестечком споночіло небо
Й литаври захлинулися в крові.
Чи є, братове, серед вас живі?
Над Берестечком споночіло небо.

Козацька слава ще звістить про себе
Крізь осоружні далі вікові.
Над Берестечком споночіло небо
Й литаври захлинулися в крові.

Про білий вірш
(за В.Корніловим)

Білий вірш - не мій виднокіл,
У роботі рвуся повище.
Білий вірш із гріхом навпіл
На переклади тихо нищу.

Білий вірш мені в дивину:
І в баладі, і навіть в пісні
Я його висот не збагнув,
Адже в ньому душі затісно.

Пам'ятаю, в мій розквіт життя,
Літредактор, готуючи зміну,
На показ мені гнав без пуття
Кілометрами білу піну.

Цих рядків величезний стіг,
Може, й більше - таки доволі, -
Я зжувати без рим не міг,
Як жувати не годен без солі.

Римо, ти спокуса й наврок,
Незбагненно зчаровуєш зразу –
І вже віршів п'янкий ковток
Несемо в собі, мов заразу.

Римо, ти не символ хреста,
Ти придумана сатаною,
Та без тебе життя - пустота,
Хоч і мук спізнаєш з тобою.

Гімн Радивилівського району
(Музика Віталія Колесника)

1.
Наш район – то душ палких порив,
Що давно поріднений із тими,
Хто зірницю волі запалив
Від козацьких іскор невгасимих.

Приспів:

Район із центром Радивилів –
Маленька частко України,
Твої простори серцю милі,
До тебе думка всюди лине.

Піснею залишиться для нас
Героїчна Берестецька битва, –
Подвиг козаків, здолавши час,
Зазвучав, немов свята молитва.

Краю мій, напоєний слізьми,
Вбраний у весняні оксамити,
Тут себе утверджуємо ми,
Тут нам доля дарувала жити.

І нехай в далекій стороні
Понад снами край наш закурличе,
Забринить в душі тобі й мені,
Щемом нерозгаданим покличе.

2.

Мій краю, добре звіданий, знайомий,
Щоразу ти береш у свій полон,
Коли я повертаюся додому,
До тебе, Радивилівський район.

Приспів:

Люби свій край, люби не для годиться,
В розлуці він не раз тобі насниться.

В тобі є стільки величі й звитяги
Ще з тих далеких і бентежних днів,
Коли під мудрим Богуновим стягом
Утвердилася слава козаків.

Козаччина в дні радості і суму –
Неначе світла, провідна зоря.
І недаремно берестецька дума
Озвалася у віршах Кобзаря.

Твої сини і дочки, рідний краю,
Не раз за волю вирушали в бій,
Адже утіхи більшої немає,
Як Україні послужить своїй.

Усього світу і міста, і ріки,
Напевно, не зрівняються із тим,
Що із дитинства увійшло навіки
У наше серце, ставши нам святим.

Усмішки

Не впізнали

–Якось я порушив міру
І хильнув чимало,
Тож коли прийшов в квартиру,
Діти не впізнали.
–І що ж далі, небораче?
–Коли вийшов з хмелю,
То тоді лишень побачив:
Сплю не в тій оселі.

Неправда

–Що ти, Грицю, за проказа? –
Жінку б’є нервовий шок, –
Як приїду, то щоразу
В хаті тьма пустих пляшок!
–Жінко, вийди із екстазу,
Годі зайвих балачок,
Сам дивуюсь: я ні разу
Не купив пустих пляшок.

Не стрілась

Двоє п’яних у пивбарі
Теревенять залюбки.
–Ти ще досі не надумав
Йти кудись у приймаки?
–Стільки літ я в цій пивниці,
Будь вона неладна,
А ще й разу тут не стрілась
Дівчина порядна.

Я єсть школяр
(Пародія на мотив П.Тичини)

Я єсть школяр, якому упівсили
Вивчати все – то річ цілком свята.
Яка біда мене, яка чума косила! –
А хитрість знову розцвіта.
Байдикувати права не питаюсь,
А зошит з двійками визивно розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь –
Я так живу.
Перед уроком – спокій олімпійський,
Списати я не клянчу, не молю,
Зневажу всіх нудних зубрил зубрійських,
Зневажу без жалю.
Життям своїм вдоволений, не каюсь,
Йду на урок – немов на рандеву.
Ось так щодня спроквола утверждаюсь
І так живу.

2004

На початок збірника "Межа"