А ще Хотин викликав особливі почуття тому, що тут колись жили його діди й прадіди по батьковій лінії (по матері він, за його власним свідченням, походив із роду миргородського полковника Михайла Радченка, чи Ратченка, – соратника Богдана Хмельницького). Біля церкви в Хотині поховані віце-адмірал Лев Павлович Свєшніков і його син Петро Львович. Як складалося їхнє життя, чому свій останній спочинок знайшли саме в цьому селі? З’ясувати це допомогла жителька Хотина, краєзнавець Надія Мельник, яка листувалася із сином Ігоря Кириловича – Кирилом Ігоревичем Свєшніковим, геологом, професором Львівського національного університету імені Івана Франка.

Лев Павлович Свєшніков, який у 1883 році вийшов у відставку в чині віце-адмірала (рівний армійському званню «генерал-лейтенант» або цивільному царському – «таємний радник») народився 6 квітня 1824 року в сім’ї капітан-лейтенанта флоту, походженням із потомствених дворян Смоленської губернії. Тринадцятирічним поступив у морський кадетський корпус – вирішив іти дорогою батька. Через три роки він – гардемарин, однак «за малым ростом отставлен от выпуска». Врешті-решт у вісімнадцять літ удостоєний звання мічмана (прапорщика), але проявлена щодо нього несправедливість не давала спокою. Лише в 1857 р. Лев Павлович домігся, що «височайшим дозволом» йому затвердили офіцерське звання з 1841 р., між тим ще в 1849 р., коли служив у 26 флотському екіпажі, він зумів скласти відповідні екзамени і став офіцером. Таким чином, офіцерська вислуга тепер збільшувалася на вісім років, що відкривало нові можливості для службового просування. Тож уже в 1858 р. він стає капітан-лейтенантом, згодом дається взнаки успішна служба на флоті – отримує інші звання, одне за одним, з невеликими інтервалами.

Служив на різних фрегатах («Аврора», «Ольга», «Паллада», «Кагул»), на шхунах «Гонец», «Вестник», бригу «Телемак», кораблях «Император Петр І» «Силистрия», «Ягудгиил», пароплавах «Бессарабия», «Александрия». Брав участь у плаваннях Балтійським, Чорним, Мармуровим, Середземним, Іонічним і Адріатичним морями. Траплялися й несподіванки: у 1846 р. на шхуні «Гонец» Свєшніков брав участь у бою з турецьким контрабандним судном біля Адлера, порушників удалося захопити; наступного року, перебуваючи на шхуні-бригу «Вестник», пережив катастрофу.

У 1854 р. Свєшніков командував козацькими військами, які займали передові пікети на косі Кронштадт (під час служби на Кавказі). Виконував і дипломатичні доручення: у 1854 і 1855 рр. побував з особливими дорученнями у Великому князівстві Фінляндському, у 1862 р. мав відрядження в Англію й Францію.

Узагалі доля виявилася досить прихильною до Льва Павловича. Адже отримував посади старшого ад’ютанта при черговому генералі Головного морського штабу (1850), виконавця справ у Комітеті для складання зводу діючих узаконень (1858), чиновника з особливих доручень 1-го класу при керуючому Морським міністерством (1867), віце-директора Інспекторського департаменту (1868), завідуючого кодифікаційними роботами згаданого міністерства (з 1880). Включали й до складу різних комісій – для перегляду проекту статуту про військово-морський суд та морського статуту, для ревізії архіву Морського міністерства, для розподілу пароплавних пристаней у Санкт-Петербурзі, для збору та обробки статистичної інформації в імперії тощо. Навіть цей перелік дає уявлення, наскільки широким було коло службових інтересів Свєшнікова. І свої обов’язки він виконував із притаманними йому ерудицією, компетентністю, ретельністю. Недарма удостоївся більше десятка високих нагород: від ордена св. Анни 3 ступеня (1852) до відзнак короля Данії, персидського шаха і царського ордена св. Анни 1 ступеня й ордена св. Володимира 2 ступеня.

У 52 роки Лев Павлович отримав звання контр-адмірала. Будучи одруженим із дочкою генерал-майора Кладищева, Софією Петрівною, мали синів Петра (1859 року народження, 5 вересня), Дмитра (1862) і Миколу (1864). Після виходу у відставку віце-адмірал Свєшніков міг оселитися у своїх родових маєтках у Смоленській, Володимирській чи Нижегородській губерніях, але він вибрав маєток синів – с. Вербу Дубенського повіту Волинської губернії. Тут і помер 12 травня 1900 року. А поховали його на території маєтку сина Петра Львовича в с.Хотині (тоді теж Дубенського повіту), біля церкви.

Як же Хотин став маєтком Петра Львовича Свєшнікова? Він закінчив Санкт-Петербурзький університет, у 1885 р. був призначений дубенським повітовим предводителем дворянства. З 1887 р. до останніх днів – почесний мировий суддя Дубенського округу. У 1904 р. Петра Львовича назначили головою Волинської губернської управи зі справ земського господарства (Житомир). Але вже наступного року він із власної волі залишив цю посаду – мабуть, за станом здоров’я.

Маєтки у Хотині і Вербі купив у 1888 р., перше – у якогось Ушакова, друге дісталося від колишнього казанського генерал-губернатора А.Гейнца. У Хотині мав 1500 десятин землі, у Вербі – 1200. Судячи з усього, Свєшніков продовжував прикуповувати землі. За даними 1905 року (посвідчення дубенського повітового предводителя дворянства), мав у Хотині 1479 і 1/4 десятини корисної землі, в с.Лопавшому – 207 і 1/2 десятини, в с.Рідкові – 75 і 1/4 десятини. А після раптової смерті Петра Львовича Свєшнікова в 1909 р., за відомостями про права спадкоємців, він залишив маєтності ще й у Полуничному, Боратині, Добриводі. Був одружений на дочці потомственого дворянина Варварі Василівні Перелешиній, яка закінчила жіночу гімназію в Костромі і працювала вихователькою в притулку, а потім жила деякий час у Петербурзі. Мав дітей: Софію, Кирила (батько археолога І.К.Свєшнікова), а також Ірину, яка померла малолітньою в Житомирі. Петро Львович похований поряд із своїм батьком, біля церкви в с.Хотині. Варвара Василівна під час Першої світової війни евакуювалася до Києва, затим повернулася в Хотин, займалася вихованням і внука Ігоря. Померла в 1947 р.

Ось лише дещо про те, як Свєшнікови опинилися в Хотині і чому саме цьому селу судилося стати свого роду дитячою колискою для майбутнього відомого вченого. Ці факти, зібрані Надією Мельник, я свого часу опрацював і оприлюднив у районній газеті. Заслуги Ігоря Свєшнікова у дослідженні Національно-визвольної війни українського народу ХYІІ століття увічнені в меморіальній дошці, відкритій на приміщенні музею в заповіднику «Поле Берестецької битви».

***

З Ігорем Кириловичем Свєшніковим я зустрічався в селі Пляшевій на Рівненщині кілька разів. Улітку 1984 року вперше брав у нього інтерв’ю для газети, затим надіслав текст до Львова для візування. У листі він зазначав:

«Повертаю Вам рукопис з незначними виправленнями, в яких Ви, звичайно, розберетесь. Суттєвих зауважень не маю, лише мені завжди стає якось дуже ніяково, коли хтось до мого прізвища додає такі епітети, як «вчений», «відомий вчений» і т.д. Чи не можна було б якось цього уникнути? Я – науковий співробітник, науковець, а слово «вчений» – занадто високе звання. Зрештою, залишаю це на Ваш розсуд.

На останній сторінці дописав декілька рядків інформації про Звенигород, про який Ви згадали в тексті. Діло в тому, що саме я 31 рік тому вперше розпочав дослідження давньоруського Звенигорода (в 1953 р.) – колишньої столиці однойменного удільного князівства. Я також виявив у 1982 р. цей пригород з залишками дерев’яного будівництва ХІІ ст. Не розглядайте цих рядків як прояв моєї хворобливої амбіції: мені інколи доводиться відстоювати перед різними недоброзичливими людьми моє авторство на це відкриття. Якщо дописаних мною рядків через обмежений розмір статті у районній газеті вмістити не можна, зніміть взагалі згадку про Звенигород».

Прохання Ігоря Кириловича я виконав, про Звенигород згадав у запропонованому ним варіанті. Далі в листі йшлося вже не про археологію:

«В розмові тут, на «Козацьких могилах», Ви сказали, що з Червоноармійського району знаєте лише двох докторів наук – мене і ще когось із Козина. Хочу Вам нагадати про вихідця з с.Ситного, доктора наук Василя Григоровича Каліщука (професор Львівського лісотехнічного інституту) та доцента Львівського політехнічного інституту, кандидата наук, вихідця із Козина Петровського Валентина Андрійовича. Якщо подумати, то напевно ще можна буде когось назвати, принаймні кандидатів наук з того ж Червоноармійська та з Крупця».

Я раз у раз при зустрічах розпитував І.Сєшнікова про розкопки, але іноді ми просто розмовляв на краєзнавчі теми. Здебільшого про Радивилів і Хотин далекої пори його дитинства. В останні роки свого життя він часто повертався подумки в ті дорогі йому місця. Це підтверджують і листи до радивилівського краєзнавця Федора Бортника, якому тоді було вже поза вісімдесят. Деякі з цих листів я опублікував у своїй краєзнавчій книжці «Радивилів» (Рівне, «Волинські обереги», 2004), нині в більш повному вигляді подаю нижче, з несуттєвими скороченнями.

5.05.94 р.

...Петра Дмитровича Шепченка я вперше побачив зимою 1921го на 1922 рік, коли моя мати з двома дітьми втекла з більшовицького раю з Києва і прибула на Волинь. В часі нелегального переходу кордону   і складної подорожі ми, діти, заразилися скарлатиною – і я всю зиму прохворів. Доктор Шепченко лікував мене. В 1923 – 1924 роках ми з матір'ю жили у Радивилові на вул. Кременецькій у будинку на той час уже покійного генерала Богдановича. Ось тоді ми майже щодня бували у Шепченків, а коли у 1924 p. мати часто у справах виїздила в Дубно чи Луцьк, вона нас залишала у Шепченків, і ми з сестрою, товаришуючи з пастушкою Ірою, цілими днями пасли корів і овець, яких розводила дружина доктора, Зінаїда Михайлівна.

Петро Дмитрович, син православного священика, закінчивши медичний інститут, осів у Радивилові ще до революції. Його хутір складався з 20-ти га землі, двох житлових будинків, стодоли, хлівів тощо. Це був прекрасний лікар, дуже шанований не тільки у Радивилові, а й у всіх навколишніх селах. У 1920 p. його арештували і повели на розстріл. Але місцеві євреї, довідавшись про це, кинулись услід за катами і відбили Петра Дмитровича. Та він на деякий час дістав нервовий шок і почав думати про самогубство. Візьме, бувало, мотуза, йде до стодоли і дивиться, де краще той мотуз закинути. Зінаїді Михайлівні доводилось його постійно пильнувати. Про його велику   популярність свідчить факт: одного разу у Радивилові проходив збір грошей на пам'ятник Т. Шевченкові (не знаю, чи в Каневі, чи деінде). Знайомий єврей, зустрівши Петра Дмитровича на вулиці, сказав йому: «Приходили збирати гроші вам на пам'ятник. Але мене саме вдома не було. Візьміть, прошу, і від мене гроші вам на пам'ятник».

Олена Петрівна, або як ми її всі називали Лена, була старшою дочкою Петра Дмитровича від його першої жінки – польки, яка рано померла. Лена нам показувала її фотографії і деякі речі, в тому числі католицькі чотки. Доктор оженився вдруге, з Зінаїдою Михайлівною, з якою мав дочку, але вона померла.

Петро Дмитрович ніколи не розповідав ні про першу дружину, ні про другу дочку. Зате Зінаїда Михайлівна часто про свою померлу дитину говорила і порівнювала її характер до характеру Лени (не на користь останньої).

Лена якийсь час училася у Львові, але середньої освіти не здобула і у 1923 – 1924 рр. жила в Радивилові. Доглядаючи худобу, мені доводилося не раз бігати завертати зі шкоди овець, а бігаючи босим по стерні, я позаганяв собі за шкіру багато трісочок соломи. Думав, що ця солома почне, як голка, мандрувати по тілі – і кінець мій неминучий. Так мені було себе шкода, так не хотілося гинути в молодому віці, що я по різних куточках гірко плакав. Це зауважила Лена, розпитала про причину і того ж вечора голкою вийняла мені з ніг 40 "скіпок". Тоді мені видавалося, що життя Лени веселе й безжурне. Тепер розумію, що вона була доволі одинокою. Зінаїда Михайлівна вважала, що найважливіше у житті – то праця. Сама багато працювала по господарству і всіх (крім Петра Дмитровича, який, зрештою, мав свою працю у залізничному медпункті біля станції) змушувала постійно працювати.

Лена любила багато читати. Вона інколи брала книжку, йшла на невеликий, але глибокий ставок на їхній ділянці, залазила на похилу вербу і читала. Одного разу впала у воду вниз головою і ледве не втопилася.

Ще іншою її пристрастю став "Пласт", якому вона віддавала багато свого вільного часу... Пам'ятаю, як у 1924 p. хлопці з «Пласту» подарували їй великий складний кишеньковий ніж та загальний зошит, на чорній оправі якого вирізали великий тризуб. Демонструючи цей ніж моїй мамі, Лена сказала: «А ось ніж, щоби різати ворогів». Її захоплення звернуло на себе увагу польської поліції, і десь у 1927 чи 1928-му році поліція провела у неї обшук. Речей доктора не переглядали, але в кімнаті Лени все перерили, зокрема фотографії, листи. Потім Лена розповідала, що один лист, який міг би не сподобатись поліції, від якогось хлопця зі Львова, вдалося непомітно сховати за пазуху. Обшук у доктора Шепченка викликав велике обурення серед української інтелігенції у Радивилові. Може, тому більше обшуків у Шепченків не було, тим більше, що ніяких «ворожих» доказів поліція не знайшла.

Десь у 1927 чи 1928 p. Лена вийшла заміж за Івана Микитовича Гончарика – галичанина, колишнього учасника УГА. Він, здається, діяв на Бродівщині, а коли у 1919 p. поляки виловлювали учасників УГА, перейшов кордон Волині і якийсь час переховувався у священика о. Дмитрія Лозов'юка у с. Хотині. Гончарик приїхав у Радивилів познайомитися з батьками Лени, потім вони одружились. Ми всі, близькі друзі Шепченків, знали, що Іван Микитович хворів на туберкульоз, а для Петра Дмитровича (який замолоду також хворів на цю хворобу) це було джерелом постійного неспокою. Але як прекрасний лікар Петро Дмитрович  не тільки підтримував здоров'я свого зятя, але й довів його до такого стану, що у 1930-х роках Гончарик виглядав як зовсім здорова людина. Лише після смерті доктора хвороба, видно, відновилася, і Іван Микитович у 1940 p. помер. Нічого таємничого в його смерті не було, це був результат хвороби. Так мені казала Лена уже під час німецької окупації.  Чи по нього приходили перед смертю з НКВС – не знаю. Думаю, що приходили, але вже йому нічого зробити не могли.

Десь через рік після весілля у Гончариків народилася дочка Оленка (або, як її назвала Зінаїда Михайлівна, Ляка). Моя мама була кумою, а я був присутній на цих хрестинах. Потім народився син Юрко, і Шепченки, і Гончарики всією родиною бували у нас в Хотині, а ми, буваючи в Радивилові, обов’язково заїжджали до них. У Шепченків була велика бібліотека художньої літератури, і там я вперше познайомився з дитячою, а згодом з класичною літературою українських, російських, італійських, англійських письменників. Зінаїда Михайлівна охоче позичала книжки, записуючи завжди у спеціальний зошит, що кому дала.

Іван Микитович був типовим галичанином, який любив і знав літературу галицьких українських письменників, зокрема І. Франка, якого, здається, знав особисто і портрет якого завжди висів у його кімнаті. Як більшість галичан, він любив розповісти якийсь не зовсім пристойний, часто мало дотепний анекдот, що сприймався батьками мовчанкою, але Лена в той час дивилася на нього закоханими очима. Востаннє я його бачив у 1939 p., невдовзі після "визволення". Оскільки мене і мою родину визволили від усього, і дуже ґрунтовно, нам планувався Сибір, я втік у Галичину, де ми з жінкою перебули до 1941 p. (якийсь час на нелегальному становищі). З родиною Шепченків і Гончариків я знову зустрівся у серпні 1941 р., коли Зінаїда Михайлівна була обрана головою управи Радивилова, а Лена – головою "Просвіти". Потім ще декілька разів бував у них у 1942 р. Лена у той час займалася торговельними справами: користуючись хорошим знайомством з німецьким офіцером, який жив у них на квартирі, вона часто бувала в Бродах, інколи й у Львові, щось купувала, щось привозила.  Більше я її не бачив, а від покійного Данила Георгійовича Качурця у 1960-тих роках чув, що вона приїздила у Радивилів, надіючись на те, що їй буде повернуто хоч частину майна її батька. Але на їхній садибі розташувалась МТС, їй у всьому було відмовлено... Про родину Шепченків і Лену я зберіг теплі, сердечні спогади. З болем думаю про її трагічне і загублене нашими "визволителями" життя. З тим більшим болем, що й у моїй родині нараховується 11 душ репресованих, у тому числі мій батько, розстріляний у 1920, його сестра (моя тітка), розстріляна у Дубенській тюрмі в червні 1941 p., її дочка, вивезена в Казахстан з двома  малими дітьми, моя рідна сестра, яка після арешту у Львові в 1950 р. відбула 10 років сталінських таборів за приналежність до ОУН-УПА і яка, повернувшись із того пекла зовсім хворою, померла у 1984 році.

Здавалось би, досить тих жертв. Виявляється – ні. Працював я в Інституті українознавства (колишній Інститут суспільних наук) Академії наук. Не дармував, мав кращі від інших   наслідки, які, включаючи мою книжку про Берестецьку битву, не подобались колишнім комуністам, перефарбованим тепер на націоналістів. А коли хтось пустив чутку, що я був в УПА (я дійсно в 1943 – 1944 pp. працював у шкільництві УПА), це було зустрінуто зі звірячою ненавистю до мене, і мене досить різко й офіційно звільнили з праці, мотивуючи відсутністю грошей на мою зарплату на півставки, хоч я не закінчив дуже важливих розкопок літописного Звенигорода під Львовом.

          1.10.94 p.

Є факти, імена, обличчя, що, покриті мохом і павутинням часу, ще живуть у нашій пам'яті, але над кожним з них уже давно поставлений хрест. З бігом часу кількість цих хрестів зростає у геометричній пропорції, і на старості років людина вже живе на суцільному великому цвинтарі. Коли інколи доводиться пройтись по тому цвинтарі, серце стискається від жалю за людьми, кого знав, шанував, хто до тебе був добрим і в якійсь мірі вплинув на формування твоєї особистості. Але хрести німі, померлих видно, як в імлі, хоч так хотілося б їх ще зустріти, поговорити на різні теми уже з сьогоднішніх дозрілих позицій... Боляче й коли усвідомлюєш собі, що, мабуть, ти останній, хто ще пам'ятає ту чи іншу людину і що ця, колись близька тобі, з часом і дуже дорога особа уже повністю закінчує своє життя. Бо людина живе доти, доки живе пам'ять про неї, а якщо після твоєї смерті уже нікому її згадати, то вона остаточно помре. Але є ще хтось, хто пам’ятає цих людей мого дитинства! Ніколи не думав, що мені ще доведеться побачити (хоч і на фотографії) Петра Дмитровича Шепченка, Зінаїду Михайлівну, Лену, а також Дмитра Лукича Отченаша. Натомість Івана Микитовича Гончарика я ніяк на цій фотографії не можу впізнати – у моїй пам'яті він закарбувався якось інакше.

Коли ми жили в Радивилові в будинку Богдановичів, Дмитро Лукич був майже щоденним у нас гостем. Він тоді жив у Шепченків і займався пасічництвом. Моя мати і Ганна Іванівна (пізніше дружина Д.Г. Качурця) також захопились бджільництвом і пройшли в Отченаша повний курс пасічництва, а він їм влаштовував навіть справжні іспити, до яких вони готувались поважно з рекомендованих Отченашем книжок. Залучили і мене до цієї справи. Я постійно бігав до Дмитра Лукича, допомагав йому на пасіці і мені дуже .хотілося пройти повний курс помічника пасічника. Я оволодів навиками користування сіткою, димарем, штучною вощиною, різними ножами, знав типи вуликів (Дадана, Левицького) і все запитував Дмитра Лукича, коли я вже буду помічником пасічника? Врешті, він мені сказав, що я оволодів усіма потрібними знаннями і що можу себе вважати справжнім помічником пасічника. Мене кусали бджоли, я ходив опухлий, але це не відбивало моєї охоти. Одного разу Петро Дмитрович, вертаючись з роботи,  заїхав до нас на Кременецьку. Побачивши, що в мене опухи під очима, захвилювався – чому, мовляв, мати нічого не робить: у хлопця хворі нирки. Заспокоївся, коли довідався, що це – бджоли. На Опарипсах в Отченаша була ніби його власна хата. Одного разу ми з ним туди ходили.

У 20-тих роках у Шепченків жив також Степан Пантелеймонович Усок, колишній петлюрівець, родом з Чернігівської губернії. Він доглядав худобу і взагалі допомагав у господарстві. Потім він переїхав у с. Хотин, а у 30-их роках – у с. Лопавша біля Демидівки. Це була дуже хороша і чесна людина, хоч і доволі великий дивак. В Хотині і Лопавші він служив чимсь на зразок управителя маєтком моєї тітки С.Більмової, а під час німецької окупації – у зорганізованому там німцями так званому штацс-гуті. У 1960-их роках я його зустрічав два рази чи три у Лопавші, потім племінники його забрали на батьківщину вже зовсім немічного, де він коло 1970 року помер.

Ганна Іванівна, уроджена Вохрушина, здається, у Полтаві закінчила гімназію. Вона була дочкою власника великої фабрики сільськогосподарських машин і доволі простої малоосвіченої полтавчанки. Якийсь час після закінчення гімназії працювала в канцелярії фабрики свого батька. Потім жила у Петербурзі у родичів батька. Мала, здається,   двох братів і сестру. В час Першої світової війни стала працювати сестрою милосердя, а потім опинилась у петлюрівських військах. Там вийшла заміж за друга С. Петлюри (також сина священика) Іону Черняховського і разом з ним і військами Петлюри перейшла польський кордон v Мельниці-Подільській, а потім опинилася у Львові. Черняховський був на фронті отруєний газами і помер у Львові, а Ганна Іванівна заробляла на життя шиттям (взагалі вона багато дечого вміла робити і мала певні художні здібності).

          Восени 1921 року, коли по дорозі з Києва на Волинь ми з сестрою захворіли на скарлатину, моя тітка С.Білімова намовила Ганну Іванівну приїхати у с. Хотин для догляду за хворими дітьми. Сестра дуже легко перенесла свою хворобу, а я прохворів цілу зиму. Ось тоді до мене привозили Петра Дмитровича. Мене доглядала моя мама, колишня студентка IV-го курсу Київського медінституту, і для Ганни Іванівни, по суті, роботи не було. Але вона залишилась у Хотині і подружилася з моєю мамою. У 1922 p. через дуже важкий характер моєї тітки (у 1941 p. вона була розстріляна енкаведистами у Дубенській тюрмі в ніч, коли німці зайняли Дубно) і доволі складну атмосферу, яку створювала у Хотині родина тітки, Ганна Іванівна переїхала у Радивилів, де стала працювати медсестрою у лікарні, заснованій Мойсеєм Месом-Гінсбургом. Від'їжджаючи, вона мені подарувала польову сумку, погони і остроги (шпори) петлюрівського офіцера (усе це пропало в 1939 p. у Хотині). Відтоді мама з сестрою і мною стала приїздити до Радивилова, і ми не раз доволі довго мешкали у Ганни Іванівни у лікарні.

З цією установою у мене зв'язано багато спогадів. Ганна Іванівна жила в одній кімнаті ще з однією медсестрою – Таїсією Іванівною. Постійними гостями у них бували Вільямс (молодший), вчитель з Білгородки коло Кременця, і ще декілька осіб, прізвищ яких не пам'ятаю.  У 1923 p. Таїсія Іванівна вийшла заміж за цього вчителя. Шлюб вони брали у церкві біля вокзалу, і старенький о. Іван дав їм цей шлюб, а я попереду молодих ніс ікону. (Пам'ятаю дочку о. Івана – здається, Неонілу, яка у 1930-их роках кинулася під  поїзд). У лікарні було велике весілля, на якому зібралися численні представники радивилівської інтелігенції, в тому числі й родина Шепченків, а Петро Дмитрович викликав загальне пожвавлення, бо танцював з моєю сестрою, яка в той час мала 7 років. На другий день усі гості сфотографувалися, але ця велика фотографія пропала в нас у 1939 p.

          Головним лікарем була у той час Олександра Федорівна Романова, сестроюгосподаркою – Ганна Йосипівна Цайцт. Остання, незважаючи на своє німецьке (єврейське?) прізвище, була дуже побожною православною. До неї часто заходив Косик (чи Косік) з Крупця, який хотів з нею оженитися, але до шлюбу не дійшло. Петро Дмитрович частенько заходив у лікарню, але йому з його комплекцією було важко піднятися на другий поверх у кімнату О.Ф.Романової, він сідав   на лавочці і гукав до О. Ф.: "Прошу о снисхождении". Вона виходила – і вони довго балакали у дворі лікарні. Ми з сестрою бавилися в кімнаті Олександри Федорівни.

Коли ж головним лікарем було призначено Зайончковського, він швидко порозганяв усі ці не польські кадри. Романова дістала посаду в Острожці біля Млинова, після війни жила у Львові, де купила половину невеличкого будинку і куди спровадила свою сестру. У 1971 p. померла від раку шлунка у Львові. Я з мамою частенько у неї бували, були і на її похороні. Цайцт після війни жила у Кременці, де я кілька разів у неї бував. Потім чув, що вона померла. Ганна Іванівна залишилась безробітною і знову заробляла на життя шиттям. Коли ми жили у Богдановичів, вона щоденно бувала у нас.  Жила вона у Маркопольських, і ми з сестрою постійно бували в неї, зокрема, коли мати виїздила у справах у Дубно чи Рівне. У 1924 р. Ганна Іванівна вийшла заміж  за Данила  Георгійовича Качурця і переїхала в його малий будиночок на вул. Польовій.

Сестра Ганни Іванівни була жінкою лікаря Новіцького і разом з ним також була в петлюрівській армії, поки її чоловік жив у Здолбунові. Це була дуже хвора на туберкульоз особа. Ще працюючи у лікарні, Ганна Іванівна влаштувала сестру, як хвору, v лікарню, але вона незабаром померла, залишивши двоє дітей. Дівчинку Аллу Ганна Іванівна взяла до себе. Алла жила з нею і на Польовій, а коли вони приїздили до нас у Хотин (це бувало доволі часто, вони якось прожили у нас усю зиму), Ганна Іванівна брала з собою й Аллу. Інколи приїздив і Данило Георгійович.

Десь, мабуть, у 1927 р. у Качурців народилася дочка Олеся, а мати моя була кумою. Потім батько Алли взяв її до себе у Здолбунів. Алла не раз приїздила до тітки у Радивилів і якийсь час вони гостювали у нас в Хотині. Потім Ганна Іванівна розійшлася з Данилом Георгійовичем, жила якийсь час у нас, затим стала працювати в Турковичах господинею у дрібного землевласника Павловича, а напередодні війни виїхала десь у Польщу. Як мені розповідав Данило Георгійович, якого я відшукав у Радивилові в 1960-тих роках, під час німецької окупації Ганна Іванівна з дочкою вирішила поїхати на рідну Полтавщину. Але це десь було вже під кінець війни, поїзд потрапив під наліт літаків, і в паніці Ганна Іванівна загубила Олеську. Після довгих пошуків дитина через тиждень або й більше знайшлася, і вони вернулися у Польщу. Більше я про неї не чув. А Данило Георгійович приїздив до моєї мами у Львів, вони довго балакали, згадували минуле. Потім, уже коли я працював на розкопках на Козацьких Могилах, почув, що Данило Георгійович помер.

Попіскулових я знав, але знайомий з ними не був. Знав ще Маркопольських, Гакена, Градеця, Гаврилюків (з дочкою Гаврилюка Вірою ми бавились, коли жили у Богдановичів). У Богдановичів часто гостем у нас був нібито колишній полковник петлюрівської армії Боровий. Дуже добре його пам'ятаю.

Багато прізвищ радивилівських жителів плутається у пам'яті, але зупинюся на тих, кого знав ближче. Наприклад, радивилівські євреї – це ж ціла поема. Гальберштат, Меси, Дубчак, Пороховник, Рейф, Неймарк, Кесельмани Іцко і Гершко та вся родина Гершка, який тримав у своїх руках торгівлю збіжжям з Хотином. На питання: "Гершку, як пшениця?" – він незмінно відповідав: "Слябо". На питання: "Гершку, чому ви буваєте в селі і не заходите?" – він відповідав: "Я боюсь за ваші собаки". З кожним із них зв'язані певні спогади, а потім – важкі спогади періоду німецької окупації, коли весь цей патріархальний лад і його представники перестали існувати. Зокрема, важкі спогади у мене зв'язані з сином Гершка Хаскелем, дочкою Іцка Гісею і з родиною Левітанів – усі вони загинули в Хотині.

Окрема сторінка історії Радивилова пов'язана з існуванням там до Першої світової війни митниці. Це був час розквіту містечка, його великої популярності. Недаремне М.Гоголь у своїх «Мертвих душах" пише, що Чичиков мріє бути начальником радивилівської митниці, а Лєсков, описуючи, мабуть, Радивилів і його рабина, яскраво змальовує картину єврейської побожності, що перепліталась із заняттям контрабандою. Радивилів, як містечко контрабандистів, чиновників, прикордонників (званих «корчевная стража»), донських козаків, жило тоді бурхливим життям. Польська влада, певна річ, ліквідувала митницю, люди, які її обслуговували, стали безробітними. Окремі з них знайшли притулок у Хотині – Микола Аврамович Жижкевич, Антін Яремко, Михайло Лотишев, Микола Фадейович Поліщук.

Зінаїда Михайлівна Шепченко у 1941 p. Була обрана головою міста, тобто була мером. У серпні 1941 p. вона мені дала посвідку на проїзд за родиною у Глинянський район Львівської області. Мабуть, я помилився, коли писав, що П. Д. Шепченка хотіли розстріляти будьонівці. Це були таращанці, які багатьох розстріляли. А польського ксьондза не розстріляли, а підступно забили. Пам'ятаю, як наступний польський ксьондз Топольницький у моїй присутності розповідав про цю подію: більшовики прийшли до ксьондза нібито з обшуком. Звернули увагу, що фіранка висіла на телефонному проводі, і вчепилися до нього: де телефон і кому він по ньому передає дані? Казали йому йти попереду і в одній з кімнат вбили йому багнет v спину, посадили мертвого на крісло і пішли.  Тільки не кажіть, що будьонівці нікого не розстрілювали: у Сестрятині кількох забили, у Хотині також двох або трьох, в тому числі колишнього винокура Скальберга Федора Федоровича – естонця чи латвійця.

А тепер трохи про мою дорогу вчительку Катерину Георгіївну Бертенсон. Вона народилася в 1862 p. десь на Поділлі. Мати була польською шляхтянкою, а батько – військовим лікарем. Він походив з єврейської вихрещеної родини, а його брат був лейб-медиком царя Олександра III (а може, ще й Олександра II?), він, між іншим, лікував перед смертю від холери композитора II. І. Чайковського, але, зрозуміло, нічого не міг уже зробити.

Батько Катерини Георгіївни взяв шлюб з її матір'ю у польському костьолі, причому вінчався у польському кунтуші. Через деякий час шлюб був уневажнений. Катерина Георгіївна розповідала, що шлюб уневажнено через те, що він як православний не мав права одружуватися в костьолі. Моя ж родина підозрювала, що він взагалі ще на той час не був охрещеним. Катерину Георгіївну охрестили у католицькому костьолі і дали  їй два імені – Катерина і Габрієль. Мати через деякий час померла, і дитина виховувалася у бабці. Батько ж служив в армії. Він брав участь у російсько-турецькій війні і, коли російські війська стояли на передмісті Константинополя, а турки всіх, крім російських офіцерів, пропускали у Стамбул, побував у цивільному одязі в Стамбулі, був і в соборі св. Софії (Айа Софія). Турки тоді продавали туристам як сувеніри кусочки видертої із стін мозаїки (смальти), якою імператор Юстиніан прикрасив собор. Ці фрагменти мозаїки Катерина Георгіївна потім подарувала мені, але усе це пропало в Хотині у 1939 p. Коли я був у 1961 p. в Айа Софія, турки вже мозаїкою не торгували, собор був перетворений на музей, але мусульманська проповідниця і зелений прапор пророка нагадували про його минуле призначення – як мусульманської мечеті, а по стінах висіли тексти з Корану.

Завдяки зв'язкам дядька Катерина Георгіївна була прийнята в Інститут благородних дівиць у Смольному, який успішно закінчила. Звідси її прекрасні знання мов. З католицької віри її було переведено у православну, але потім вона повернулась у католицтво, яке, втім, її не задовольнило, тож перейшла у протестантизм, перепробувавши різні його течії. У молодості вона була народницею («ходила у народ»), але розчарувалась і в цьому, бо не могла з народом знайти спільної мови – народ її не розумів. Протягом усього свого життя Катерина Георгіївна шукала правди і шукала Бога. Заробляла уроками іноземних мов, але за кордоном була лише раз – у Швейцарії. Ця поїздка пов'язана з якоюсь романтичною історією.

У ранній молодості Катерина Георгіївна дуже подружилася з моєю бабцею ще до того, як та вийшла за мого діда. Ця дружба у них тривала ціле життя, хоч вони були зовсім різними людьми. Я пам'ятаю Катерину Георгіївну досі, з 1919 – 1920 pp., коли ми жили у Києві, а Катерина Георгіївна постійно бувала у нас, а в час відсутності моєї матері доглядала нас із сестрою. У 1921 p. ми нелегально приїхали з Києва у Хотин, а Катерина Георгіївна залишилась у Києві. У 1926 чи 1927 p. моя бабця запросила її до себе. Для приїзду треба було мати у Польщі когось із родичів.  Отже, С. С. Вікторовський зголосився як племінник Катерини Георгіївни, і на підставі цього вона приїхала у Хотин. Відразу ж почала нас (мою сестру, сина хотинського священика Ігоря Лозов'юка і мене) вчити французької мови. Вчила вона легко, цікаво, не раз бавлячись із нами. Ми швидко оволоділи розмовною мовою, розмовляли між собою лише пофранцузьки, і до сьогоднішнього дня, не поглиблюючи вже ніколи цих знань, я володію мовою, хоч користуватися нею доводиться хіба на міжнародних науковим конгресах. У 1928 p. Катерина Георгіївна виїхала у Радивилів, де замешкала у Качурців, а потім – у Львів. Тут завела знайомства з протестантамименонітами і давала уроки іноземних мов. Кілька разів приїздила в час канікул у Хотин, а в 1933 p. провела у нас ціле літо. Потім – не знаю, коли і як, – опинилася у Дубні. У 1942 p. я її відвідав на квартирі у цьому місті. Саме в той час проходив поголовний розстріл євреїв. Катерина Георгіївна казала, що не раз прокидається серед ночі від почуття приставленого до її голови пістолета. Вона, мабуть, знала про своє напівєврейське походження (про це ніхто з нею ніколи не говорив) і сподівалась від німців смерті.

У 1944 p., коли німці все населення вивезли з Дубна під час боїв за місто, Катерина Георгіївна знову опинилася у Радивилові, а відтак – у Хотині, де якийсь час жила у священика о. Дмитрія Лозов'юка. Після закінчення боїв на лінії між Радивиловом і Бродами Катерина Георгіївна знову повернулась у Радивилів, де нею заопікувалися  баптисти-штундисти. Напередодні Великодніх свят у 1945 p. я її відвідав проїздом із Хотина до Львова. Вона почувала себе хворою і лежала в ліжку. Від неї і її господині довідався, що два дні перед тим у селі Лідихів біля Почаєва було забито родичу С. С. Вікторовського і його дочки Раїси Стебельської. Коли ж у Великодній четвер вертався зі Львова і знову зайшов провідати Катерину Георгіївну (вона жила в будинку поруч з домом Говорова), її господиня сказала, що «бабушка померла». Десь вона там, бідна, і похована в Радивилові, на тій частині цвинтаря, де ховали своїх покійників штундисти. Так закінчилося це складне, наповнене працею і пошуками правди життя дуже нещасної людини. Вона була напівсліпа, а внаслідок перенесеної ще у молодості невдалої ортопедичної операції (її оперував знаменитий хірург Пирогов, а потім виявилося, що операція була взагалі не потрібною) одна її нога була скорочена на 2 і 1/2 см.

Ось скільки хрестів у моїй пам'яті ви захитали своїм листом. А я вже думав, що ні Отченаша, ні Катерини Георгіївни ніхто, крім мене, не пам'ятає. Ще могла її пам'ятати моя сестра, але вона після 8 років сталінських таборів і двох років заслання (мала строк 10 років) повернулась із Тайшету хворою і вже 10 років тому померла. Міг би пам'ятати мій друг дитинства, а потім протягом 5ти років товариш по класу у Дубенській гімназії Ігор Лозов'юк. Але він якраз на Різдвяні свята 1993 року помер...

28.12.94 p.

Дякую за лист, на який, вибачте за це, відповідаю лише сьогодні. Він надійшов, коли я був у Польщі – на Міжнародній конференції з середньовічної військової картографії у Торуні. Зробив там доповідь про план з королівської канцелярії XVII ст., який стосується Берестецької битви, і про його прив'язку до місцевості. Поляки, як завжди, оплатили мені кошти поїздки. Вони дуже цікавляться Берестецькою битвою і вже погоджуються з моєю концепцією про те, то це не була така велика перемога польської шляхти, бо більшість козацької армії вийшла з облоги, і вже через два з половиною місяці Хмельницький мав знову велике й добре озброєне військо.

На другий день після повернення з Польщі я захворів. Через те занедбав усі справи, а зокрема, мусив спішно кінчати дві статті   до підручника для вищих шкіл «Нариси з археології українського козацтва». Ось і вийшла затримка з усіма справами.

Дякую за чергові подарунки – фотографію сім'ї Гончариків і тези доповідей конференції «Історичними шляхами Брідщини». Добре, що тези вийшли, хоч вражає непорядність окремих авторів...

....

Дорогий Федір Калиникович!

Дякую за лист від 21.VI. Дуже хотів би зустрітися з Оленою Гончарик і думаю, що вона непевне буде у Радивилові, зустрінеться з Вами і від Вас одержить мою адресу... Правда, я не знаю, чи буду у Львові в другій половині липня – Дубенський заповідник просив мене в липні приїхати для пошуків літописного Дубна. Відомо, що в літописах Дубно згадується у 1100 році, але не відомо досі, де воно було. Але, здається, заповідник хоче перенести ці роботи на початок серпня.

Я переживаю велике горе: 10 травня померла моя жінка. Досі не можу прийти до рівноваги, важко переношу свою втрату, працювати ще не можу. Вона походила з Дубна, і ми а IV кл. вчилися в одному класі, разом здавали матуру, разом поступали у Львівський університет, хоча і на різні факультети. Отже, 65 років знайомства і майже 56 років нашого супружого життя. Вона завжди була для мене вірним другом, надійним помічником у нашому нелегкому житті, мудрим порадником. Колись у Дубні Вона (Свєшніков писав про свою дружину з великої літери. – В.Я.) була першою ученицею на всю гімназію, потім, працюючи після війни у Львівському музеї, здобула там своєю працею, знаннями і здібностями солідний авторитет; була якийсь час завідуючою відділом, але з цієї посади її зняли як безпартійну. Коли вийшла на пенсію, стала жити моєю працею і її результатами. Створила мені в житті умови для наукової праці, вичитувала і коригувала мої статті і книжки.

Але 1-го лютого 1994 p., коли мене досить грубо вигнали з Інституту українознавства (директор сказав: «На оплату вашої півставки інститут грошей не має і через 3 дні вас звільняємо», а на моє запитання, чи я тепер можу в інституті не показуватись, відповів: «Так, так, з першого лютого», моя жінка так пережила цю форму звільнення, цю три дні плакала. Казала: «Ото тобі подяка за життя, присвячене розвиткові української історичної науки» – і дістала інсульт. З лікарні вийшла через 5 тижнів, лікарі сподівалися смерті на 89 день. Але пам'ять повністю втратила, не пам'ятала, що має двох дітей і як їх звуть. Вдома хатню роботу виконувала нормально, а я постійно її доглядав майже півтора року. У Великодню ніч впала на підлогу, зламала собі шийку бедра і швидко почала втрачати свідомість. Очевидно, це був другий інсульт, який через 19 днів закінчився смертю. Хоч яка Вона була неповноцінна після першого інсульту, я б з радістю погодився доглядати її до кінця своїх днів, але Вона відійшла, не зачекавши на мене. Для мене це – велике горе. Я втратив дуже мені дорогу, любиму і найближчу особу...

З більш приємних новин можу Вам доповісти, що тижнів три тому поляки мене обрали членом (закордонним) Польської Академії наук, точніше Роlskiej Akademii Umiejetnosci в Кракові, яка віджила після закінчення у Польщі комуністичного режиму. Це – велика честь, якої не заслужили багато польських учених. Вирішальну роль тут відіграли і мої праці з первісної археології, і дослідження місця Берестецької битви, і книжки про битву, і дослідження давньоруського Звенигорода. Слід відмітити об'єктивну позицію польських колег, адже своєю книжкою я розвінчав міф про величезну перемогу польської шляхти над українським народом під Берестечком, а дослідженням Звенигорода показав, що територія Звенигородського, а відтак Галицького князівства не належала до «rdzennie polskich ziem». Дирекція інституту українознавства у Львові мені відмовила у званні професора, а поляки зрсбили мене академіком. Бувають чудеса на світі. Шкода тільки, моя дружина не дожила до цього реваншу. Вона напевно дуже тішилась би. А я під впливом свого горя сприймаю успіх майже байдуже.

Бажаю Вам всього найкращого, перш за все здоров’я, і шлю щирий привіт.

Ваш І.Свєшніков.

10. 08. 1995р.

Це був останній лист ученого в Радивилів. Через кілька днів Ігоря Кириловича не стало.

2005

Про автора дізнайся тут

Перейти на початок статті