Радивилівські журналісти Олена Кондратенко і Василь Семеренко зібрали спогади ряду керівників різного рівня (колишніх і нинішніх), яким випало йти непростою життєвою дорогою, що називається, пліч-о-пліч із Похільченком. Марія Юрчук, Петро Вегера, Григорій Стецюк, Олег Козак, Григорій Тимочко, Євген Гудима та сама Олена Кондратенко згадували про невсипущу енергію Миколи Степановича, його різнобічні інтереси, наполегливість у досягненні наміченого. “Газифікація в районі почалася при Похільченку, – наприклад, підкреслює М.Юрчук, – можливо, й різко обійшовся де з ким, але не підписав документ на прокладання газопроводу територією району, доки не заручився реальною гарантією газифікації наших сіл. Таким чином і з’явився перший газ у Митниці, Рідкові ще у 70-і роки”. “Будучи агрономом за освітою, – зазначає П.Вегера, – Микола Степанович максимум уваги приділяв розвитку сільського господарства. Скільки нових технологій за 70 – 80-і роки було впроваджено на тваринницьких фермах – потужні власні кормоцехи, молокопроводи, у рільництві – високоврожайні сорти зернових, картоплі, цукрових буряків”. “Дуже любив спорт, – додає Г.Тимочко. – Брав участь у змаганнях із волейболу – виступав за команду держустанов, яка неодноразово ставала чемпіоном району. Він був ініціатором створення футбольної команди “Сокіл” і надавав їй фінансову підтримку”. О.Козак говорив про його простоту й доступність для робітників, Г.Стецюк наводив факти про зміцнення матеріальної бази медичних закладів за підтримки “першого”.

Ось один із характерних спогадів про Похільченка – міркуваннями поділився Євген Гудима, колишній завідуючий райвідділом народної освіти: “Батьківщини, Матері, Часу не обираємо ми. Вони обирають нас. Людина в просторі, людина в часі. Всього два відліки! Перехрестя... Стоп! То хто ж ти, людино? Для чого прийшла в цей світ і що змогла сказати? Микола Похільченко... В часі і просторі. Простір – невеличкий наш район, час – період застою. Живи й посміхайся. Стрижи купони. Так і робили. Люд повалив із села у місто. 500-700 крб. – і вам відведуть ділянку під забудову. Будуйтесь. Роботи не бракує. Годуйте свої свині. Грису вистачить на всіх. Так і було. Так і робили. До нього! А тут усе змінилось. Одразу. Попередник переважав його розумом і досвідом, хитрістю й зв'язками, але у сні бачив зірку героя, зате людей помічав мало. Люди для нього були учасниками мітингів, де вихвалялись дуті досягнення. А корів же доять люди, землю орють трактористи. Не думаю, що свідомо, вірогідніше - інтуїтивно Микола Похільченко пішов до них – з повагою, з любов'ю, із відкритим серцем. І результати не забарились. Район почав робити кроки вгору – у всіх напрямках. Саме так. У всіх напрямках. Насамперед – у будівництві. Соціальній сфері. Школи, клуби, дитсадки, житлові будинки... Рахунок пішов десятками. Знову ж таки. Будують люди. Людей бракувало. Усіх будівельників знав від начальника до сторожа. Кого на прізвище - Гунько, Ралець, кого просто на ім’я - Остап, Назар, але всіх переконував і добивався здачі об’єктів у строк. Будівельники теж платили йому вдячністю — за увагу. за виділене житло, за доступність. Сьогодні важко повірити, що табір відпочинку школярів «Веселка» був збудований усього за 3 місяці. 1-го квітня 1979 року ми з архітектором П.Надорожняком забивали кілочки, а 5-го липня дитяче містечко вже прийняло першу зміну. Директором табору був Г.Костюк із Козина. Здали табір – повалили делегації, аж до міжнародних. Під час чергових відвідин виряджаємо гостей, а тут за десяток метрів деркочуть трактори. А в таборі сонний час.
– Тут би лісочок, – кажу. Подумав Похільченко мить – і до машини:
– «Берег», я – «Берег-1» (позивний радіостанції)!
Викликає В.Макотринського і В.Панасюка.
Невдовзі з’явились голова колгоспу і лісничий.
– Будемо ліс садити. Скільки тут у тебе гектарів?
– До п'ятнадцяти. Але ж це сільгоспмасив. На вилучення потрібен дозвіл – і навіть не Києва, а з Москви.
– Гектари засієш на болоті за Сестрятином, осушуй. І вже до Панасюка:
– Саджанці є?
– Знайдемо. От якби людьми допомогли.

З радістю втручаюся в розмову:
– Та я обидві міські школи виведу.

І виріс ліс. Шумить на радість людям уже понад 25 літ.

З великою повагою ставився до вчителів і лікарів. Згадаймо, скільки нашого брата отримало й поліпшило завдяки йому.

...Захворів блискучий математик В.Бублик. Звертаюся за допомогою. Академіка Ромоданова телефоном розшукав у Москві; і транспорт, і супровід до Києва знайшовся відразу. На жаль, хвороба виявилася невиліковною.

Таких епізодів можу навести сотні. І, власне кажучи, тут мова не про Похільченка, а про людину й владу, яка, як відомо, псує людей. Можу додати, що Микола Похільченко, будучи не рядовим служакою системи, ідеологічною зашореністю не відзначався. Крізь пальці дивився на великий відсоток безпартійних серед освітянських керівників. Більше того. С.Гладюк народився в ГУЛАГу, куди заслали батьків – активних учасників УПА. Це не завадило йому довгий час очолювати Михайлівську школу.

Але найкращий пам’ятник Миколі Похільченку – мені здається, не будинки і школи, дитсадки й лікарня, а плеяда керівників, яких він поставив біля керма і які достойно пройшли випробування часом. Це Віктор Железняк, Володимир Варфалюк, Григорій Стецюк, Петро Вегера, Григорій Павлюк, Василь Бондар, Галина Дмитрук, Олексій Бужанський, Михайло Котюк, Микола Савчук, Володимир Балуцький і багато інших. Він жив для людей, а це нелегка ноша. Можливо, саме тому й рано пішов із життя”.

До наведеного переліку прізвищ варто додати імена тих, які пройшли школу загартування в команді Похільченка. Це – Володимир Ткачук, Анатолій Грисюк, Віктор Грановський... Колегами й соратниками були нині покійні Григорій Мащук, Борис Ворожбит, Михайло Лиходій, Віктор Сімейко, Микола Даниленко, Володимир Олійник...

Народився М. Похільченко 20 грудня 1936 року в селі Тулин Житомирської області. Трудову діяльність розпочав у 1955 році колгоспником. Служив в армії. У віці 27 літ закінчив Житомирський сільгоспінститут, отримавши диплом агронома. Потрапив на роботу в Березне на Рівненщині, і наш край виявився для нього рідним назавжди. Трудився агрономом у Березнівському райсільгоспуправлінні, обирався головою райкому профспілки працівників сільського господарства. Наполегливість, ініціативність не залишилися непоміченими. З 1966 року М.Похільченко – у Червоноармійському районі: головний агроном райсільгоспуправління, у 1971 – 1974 роках – його начальник. Затим починається партійна кар’єра: Миколу Степановича обирають другим секретарем райкому КПУ, а в 1975 році – першим (був до 1988 р.). Саме цей час виявився найбільш плідним у його біографії – влада, давши реальні важелі впливу, допомагала втілювати в життя масштабні плани: у сільському господарстві, промисловості, та найбільше – в соціально-культурній сфері.

Однак деколи давалася взнаки недостатня самокритичність “першого”, що оберталося “проколами”. За це критикувала партійна преса. Після однієї з таких публікацій Миколу Степановича направляють у Рівне першим заступником голови облагрооб’єднання, через два роки – головою облагропромради. Лише кілька місяців пропрацював начальником відділу в справах колгоспів ради колгоспів області. Передчасна смерть у 1992 році перекреслила всі життєві задуми. Провести керівника в останню путь зібралося стільки людей, скільки на жоден похорон у цьому невеликому місті ніколи до того й після того не сходилося. Здається, враз усі збагнули, якого діяча втратили місто, район, область і постаттю якого масштабу насправді був Микола Похільченко.

Залишилася пам’ять, добра пам’ять людей, яким він допомагав утвердитися, розкрити свій хист, сприяв у вирішенні побутових і просто житейських проблем. Навіть ті, хто з його волі потрапляли в немилість і зазнавали партійних покарань, по-моєму, не схильні характеризувати Похільченка негативно. Бо його справи, здобутки переважили все. Вони – та істинна міра великого таланту, яка не знецінюється.