Володимир  Я Щ У К   Край Збірка оповідань Козаки-бандуристи Річка з історії І заснували село Хотин... Слонівка Козаки-бандуристи «Невже думкам і долі нашій довіку поглумленими бути?» – бентежило важке питання, не давало спокою селянам, цькованим з усіх сил польськими визискувачами. Аж тут грізною блискавицею чутка пронеслася селами волинськими: «Хмельницький зо всіма потугами, силою великою йде від Бугу, щоб під Берестечком дати бій війську королівському». Вірили й не вірили тому. З надією щоранку жадібно вдивлялися в обрій. А військо й справді йшло. І попереду нього несли вісті про визвольну війну козаки-бандуристи. Одного дня, десь під літо 1651 року, двоє їх з’явилося в селі Добриводі. Над притихлою у надвечір’ї, неквапливою річкою Пляшівкою, неподалік від місця, де, з трьох криниць зачата, вливається у неї притока Із, зібралися після важкої, виснажливої праці хлопці, дівчата; прийшли скрадаючись, щоб не привернути уваги панів, і люди старшого віку. І враз хвилююче забриніли струни бандури й полилися слова про Збаразьку битву, про гетьмана Богдана Хмельницького, про козацьку звитягу. До пізньої ночі не розходилися селяни, слухали думи й пісні, згадували Івана Підкову, Северина Наливайка, Тараса Трясила – славних борців за волю народну. І зблискували надією й гнівом десятки очей. А вже далеко за північ, прийнявши від слухачів скромні подарунки – хліб і до хліба, розпрощалися бандуристи і неквапливо рушили далі, до інших сіл. Не думали, не гадали селяни, що варта, вивідавши про співців-бунтарів, улаштувала на них засаду. Наступного дня – звістка: у заплаві річки знайдені понівечені тіла. І хоч гнів закипав у серцях простих людей, змушені були вони своїх співців хоронити потай від лихого ока. Коло річки, на острівці серед болотистої місцини, недалеко звідти, де слухали пісень про волю, викопали надвечір глибоку могилу. Разом із посіченими тілами повстанців опустили в неї і бандури, пов’язані чорними стрічками. Збігло кілька днів. Поблизу села проходили загони війська Хмельницького. Чимало жителів Добриводи влилися в них, щоб мстити шляхті за свої поневіряння, за підле вбивство козаків-піснярів. Пам’ять про їхні думи, про загибель за справедливе діло не зітерлася у віках. І сьогодні в селі вам розкажуть бувальщину про бандуристів. Чи про бандуриста і його проводиря. А щоб у слухача не закралося сумніву в її правдивості, покажуть старий, поточений дощами й вітрами, тесаний з каменя присадкуватий широкораменний хрест у болотистій заплаві Пляшівки. Річка з історії Селянин їхав кіньми неквапливо, тому запитальний погляд подорожнього не просковзнув повз увагу. –Далеко за Кременець зібралися? – по-українськи запитав акуратно вдягнутий панич років тридцяти. На плечі в нього висіла якась плоска скринька, під пахвою тримав чи то загорнуті папери, чи величеньке дзеркало. Зустріти показну особу, яка б говорила не по-польськи і не по-російськи, було в дивину. Припинивши коней і зацікавлено окинувши поглядом незнайомця, візник уточнив: –А вам, якщо зволите, куди дорога стелиться? –Узагалі-то я звик на поштових... Та вранці поки дістався з Почаєва, припізнився до відправки. Ото й думаю: де пішки, а де, може, підвезуть. Усе ж таки Кременець – місто повітове. Мені б до Верби, на поштову станцію. –Е, я тільки на півдороги, але хочете – підвезу. А там поряд шлях із Радивилова, хтось трапиться. Примостившись на возі, Тарас Шевченко роздивлявся вкриті осінньою позолотою чудові краєвиди, згадував теплі зустрічі в Почаєві з дотепним настоятелем лаври Григорієм, обмірковував, наскільки вдалося за кілька днів передати на чотирьох малюнках вигляд тієї незрівнянної святині. Цікавий край – Волинь. Це ж звідти, з Почаївської гори, від Успенської церкви, він уперше зміг зазирнути аж через австрійський кордон і хоч віддалеки побачити й замалювати далекий монастир на пагорбі, здається, Підкамінський. –А ви чому з Почаєва завернули аж на Кременець? До Верби краще було б навпрошки, – порушив мовчання селянин. –Хотів ще раз поглянути на замок Бони, на храми, на будівництво палат для ліцею. Та й шлях тут гомінкий. Я і в Почаїв через Кременець їхав недавно. –Значить, мандруєте? –Можна й так сказати. Хоча я по службі: маю завдання замалювати давні пам’ятки, церкви. –Для виставок? Значить, у пакунку не дзеркало? –Не дзеркало, малюнки тут. А оце, у скриньці, фарби, пензлі, – усміхнувся Тарас, і його бакенбарди, що переходили в обрамляючу борідку, надали обличчю якогось безпосереднього, довірливого вигляду. – Але картини не для виставок. Друкую на продаж. Цей край уже півстоліття як від Польщі перебраний Росією, а хто в ній знає Волинь? Та й уся Україна наша мало вивчена. Селянин згідливо кивнув. І знову запала мовчанка. Якби ж то все так просто було! Не було б, Тарасе, в тебе добрих помічників Будкова, Стороженка, Михайла Грабовського, князя Цертелєва – чи зміг би втілювати в життя свої задуми про «Мальовничу Україну»? ...Заговорили про тутешній побут, про податки, настрої людей. –Такі, як я, із вільних людей, ще скрегочемо зубами, але терпимо, – зважував слова візник. – А кріпакам голод і холод, їй-богу, вижити не дають. Ось кажете: в Росії ми; так, у Росії, а польські поміщики як панували тут понад двісті літ, так і панують. Народ бунтується, не хоче коритися ляхам. Може, чули: до кордону, в Радивилів, на всяк випадок стягнуто додаткове військо? Підвода підстрибнула на вибоїні і з’їхала зі шляху до переліска. –Я вас посеред дороги не лишу. Отам моє село Пусті Івани, чи Пустоіванне. Заїду на хвильку додому, а відтак підвезу до шляху на Вербу. За переліском відкрилися поля, річка з іще не пожухлою під кінець жовтня буйною травою. Вона оздоблювала високі береги, встеляла широкі заплави. –Пляшівка, або Пляшева на неї кажуть, – пояснив селянин. –То це та сама річка, відома загибеллю козацького війська в 1651 році? – зацікавився Тарас. Згадалася розповідь Миколи Костомарова, котрий мандрував десь тут два роки перед цим. –Річка та сама, тільки до Берестечка звідси верст із десять буде, не менше. –Ну, ви їдьте, а я ось пройдуся, роздивлюся, помилуюся, згадаю наших лицарів-козаків. –Чекайте ген там, за селом, я швидко... Як це він село назвав? Пусті Івани? Справді, пусто й голо живеться тутешнім Іванам. Та й де їм по-людському живеться по всій згорьованій Україні? От би братів Микиту і Йосипа викупити з кріпацтва, та катма грошей. Сестра Марія, із трьох літ сліпа, десь знемагає, хворобами обсаджена, може, поки він ото їздить, її Бог до себе забрав... А природа на Волині гарна всюди. Річка мов розчиняється в навколишніх луках, не підступитися. А ставки – наче все небо в них замилувалося. Край села, більше схожого на хутір, побачив криничовину. Джерело било пружно й життєрадісно, виказуючи свою незнищенну силу. «Наче народ наш» , – змайнула думка. І ще спало на гадку: воно – ніби уособлення героїв-козаків, чий волелюбний дух пробивається крізь товщу літ і донині напуває спраглі душі, не даючи їм затягтися намулом волячої покори. Відклавши картини й скриньку, присів, зачерпнув повні пригорщі дзвінкої води і пив її так, буцім з нею передавалася йому сила козацької вольниці. Над’їхав селянин. –Добра в нас вода. Кажуть, отут її пив сам Іван Богун, коли з полком ішов від Вишнівця на бій до Берестечка. –Попив і я – і мовби зачарувала вона мене потребою поглянути на берестецькі поля, – зізнався Тарас, – Як туди дістатися? –Якщо так, готовий вас підвезти до містечка Козина. Це недалечко. Там і замок Тарнавських попутно побачите. Хоча, далебі, дивитися особливо нема й чого: Богунові козаки добрий «бенкет» там улаштували, коли з-під Берестечка відходили. Одні згарища залишилися, замок до пуття і не відбудували. А від Козина, не сумніваюся, авжеж далі чимось під’їдете. Видно, сама доля підказувала: треба їхати, все довкола так живо говорило про козацьку минувшину; треба не проминути нагоди й побачити те трагічне поле, спробувати осмислити ту славу й неславу, помолитися за полеглих; тужливо уклякнувши над їх кістками, промовити: «Мир вашим душам, наші святі праведники». ...Згодом Шевченко, пишучи повість «Варнак» і згадуючи, мабуть, із поїздки 1846-го і Пустоіванне, вкладе у світосприйняття свого героя таке: «...Милуюсь на прозорий невеликий ставок, увінчаний зеленим очеретом і греблею, обсадженою в два ряди старими вербами, що пустили свої віти в прозору воду. А нижче старий, як і її господар, млин при одному колесі, з лотками, що солодко шепочуться. На поверхні ставу плавають гуси й качки... На березі, коло греблі, маленький човник, перекинутий догори дном, а під навісом старого млина розвішана рибальська сіть. А кругом хутора – дубовий ліс непрохідний, тільки в одному місці ніби просіка, як наче навмисне для повноти пейзажу. І в цю просіку далеко на горизонті синіють, як величезні бастіони, відрости Карпатських гір... Час від часу навідував мене Прохір Кичатий... він мало було не потрапив у руки поліції в Кременці... ...Я думав, як би тільки зібратися з силами і пуститися просто в Почаїв помолитися святій заступниці почаївській...» І заснували село Хотин ... Покотилася містом Хотином страшна чутка: знову йде турецький султан із своїм невситимим воїнством. Добре знали, що чекає кожного, хто зазівається, утративши пильність. Не раз уже кримські мурзи, безрідні яничари давали тут волю своєму кровопивчому шаленству.. Як отруйні тарантули, обсідали дужих чоловіків. Викручували руки, в’язали ноги – в невільницькі степи їх везли, до морів, де каторга турецьких галер, де рабство безборонне, де жалюгідне умирання... Жінок завертали в гурти, мов худобу, і гнали світ за очі – через чужинно-дальні міста, через кпини, і глум, і наругу... Після таких набігів пустіли обійстя, жахаючи людське око попелищами; хиріли, заростали усіляким лабузом двори і сади, звиродніли, – не обласкані, не доглянуті, дичавіли поволі. Краса, не зайнята, не зметена пожарищами, жухнула, на довгі седмиці й місяці віднаджуючи людей сумними ознаками запустіння... І знову стихія нищення? Як бути? Оборонятися? Та що вдієш тими кількома сотнями рушниць, та шабель, та луків, що висять, до ладу не освоєні, на покутті побіля ікон? Юрмилися схвильовані кмети – у них, хліборобів, і зброї путньої не водилося. –Та скільки вже тим бусурманам умивати руки в крові нашій по лікоть? І плюндрувати все-чисто вогнем і мечем? –Від ремствувань легше не стане. Треба щось діяти. –Утікати треба! У ліси, в хащі забитися! –А потім що ж, вкотре на руїни вертатися? Мішались голоси тривожні, розсудливі. – Ні, таки, видно, треба кидати рідні місця. Не життя тут. Нема вже з-між нас такого, хто б не ридав отут над своїми убитими, хто б не побивався за гіркою долею у неволю забраних. Розбентежена юрба повноводилась, ніби Дністер напровесні. –Найкраще – на Середнє Дніпро, у козаки своєвільні. Там ні панів, ні турків. – Це хто ж сказав, що ні панів? А забули втікачів із Черкаського староства? Ледве ноги винесли. Доброго сала за шкуру їм залили. І все вона, старшина, тільки й того, що в козацькі строї виряджена. Така там зчинилася різня – куди твої турки. – Тепер, кажуть, на Січі не так. Кіш за порогами багатьох манить. – А може, давайте аж на Волинь, у правічні ліси гайнемо? Щоб цілковито самим собі за господарів бути? До такої знадливої думки пристали багато хто. Сказано – зроблено. Уже загоготіли поза містом високі чуги – далеко було видно їх: попереджувальні стовпи, обмотані соломою й облиті смолою, палахкотіли до самісіньких хмар. А метушня на вулицях не стихала... Люди вигортали зі скринь хто що мав: убоге шуплаття, прикуплені в торговців шовки, чоловічі ряси й шаровари, хустки, кучми білчаного й заячого хутра, кацавейки, постоли, дитячі ганчір’яні іграшки. Скидали огребом на вози, брали зерно, віск, переправляли яликами на лівий берег Дністра. Чимала валка пістрявих, мовби циганських підвід вирушила вздовж річки Жванчик, далі – уздовж Збруча на північ. Розрух улігся; здається, всі вже прибрали спокійного вигляду, хоч в очах багатьох бриніли затамовані сльози: назавжди покидалися рідні місця. Та затримуватися далі не було як – напасники напевно вже гуляли вулицями міста, грабували, палили, вбивали... Поскрипував під колесами у заплавах пружнистий рогіз, торохтіли вози на затужавілих розорах, уперед і вперед – напропале. Тільки де-не-де огинали річкові затоки – саги. І знову пряма путь. І жодного зроненого слова. Усе було сказано, вирішено. Про минуле зоставалися самі думки. Уночі тримали дорогу по зорях. Спинялись ненадовго – боялись погоні, бо хоч і небагато їх знялося назовсім, та на сільце, як-не-як, жителів набереться. Стали розпитувати дорогу. І врешті довгождане: –Та ви вже і є на Волині. – А як тут із турецькими обидчиками? Про Османську Порту чули? –Бували турки, бували, хай їм... Нема на них розправи. Оце недавно були вдерлися, таке вже робилося, у деяких селах мало хто з наших і лишився: побили, порізали, забрали. І ще літ п’ятнадцять перед тим комонники – турецька чата завертала... –Ну, п’ятнадцять – це не те що в нас: по кілька разів на рік наскакують. Вирішили пошукати місце під поселення. Облюбували лісову галявинку вдалині від уторованих трактів. Неподалік виявили тихе озерце, оточене гіллястими сосняками й верболозами. Закинули сіть: водиться риба. Неподалік річка яка не яка – щоправда, навіть із Жванчиком не зрівняти. Але так у свідомість із дитинства вкорінилося: повинні бути річка, і хлипкі розлогі луки, вмаєні квітом, і джеркіт задурманених польовими ароматами цикад. Назвали поселення – Хотин, нехай буде пам’ять про те, чим жили. Хотин – то жаданий, хотимий. Так і є. Місце всім припало до душі. І поклали тут початок новим поколінням бондарі й ковалі, колодії й мельники, кравці й шаповали... А вже 1570 року село Хотин було згадане в письмовому документі. Воно існувало. Воно жило, не знаючи страху. Легенду про його перших поселенців-біженців можна почути в Хотині й тепер. Слонівка Як для кого, а мені милий серцю незрівнянно-чудесний, потаємно-ніжний куточок землі, що зовсім не поступається місцям вселюдського милування і паломництва, – то мальовничі, зворушливо-сумовиті заплави нашої маленької річечки з такою незвичною, аж ніби насмішкуватою назвою Слонівка. «Теж мені пейзажі!» – уявляю собі, як дехто не зможе стримати іронії. А що, спокійний, мінорно-вколисуючий плин потічка, обрамленого лугами буйних барв, здатен заполонити красою, якщо, звісно, до неї чутливий, якщо внутрішньо налаштований віддаватися її чарам, спивати щемкий аромат конюшини й ромашок, вбирати жовтогаряче проміння кульбаб і жовтцю, ловити тремкі перегуки птаства на незаймано-свіжих галявах, де хіба що довгоногий лелека протолочить високу траву чи заблуклий заєць скуйовдить її, залиту літнім вистояним маревом. Хороше... На узгірку біля води снують одвічну павіть своїх стежинок заклопотані муравлики. Сонце, налите жаром, наче спрагнувши від чистого-пречистого неба, скрапує у річку тендітними, трепетом наповненими лелітками, що озиваються у душі неповторною, якоюсь веселковою мелодією, руйнуючи застояну меланхолію. Я люблю цю маленьку річку Слонівку, яка через інші, теж не дуже великі річки, несе свою лагідну воду у дальнії далі, невідь-куди, аж у Дніпро, у Чорне море. Кожна людина так само, як ота малюсінька, з висоти пташиного польоту вже навряд чи й розрізнима річенька, в своїй осібності, неоднаковості чимось і цікава, і приваблива, і повчальна. Як часто, розмірковуючи про сутність буття, ширяючи думкою до вершин осмислення людського призначення, я несамохіть пив снагу з тої джерельно-пружної, невгомонної річки, річки, із якої, можливо, й починається для багатьох усвідомлення Батьківщини. А чому ж Слонівка? Звісно, слони тут ніколи не водилися. Ймовірно, первісною була назва “Зланівка” – тобто річка, повноводність якої залежала від струмків із ланів. Неспроста в одному з документів зазначено: “При річці Лоновці”. За часів Росії назву, перекладаючи, записували як “Слановка”, проте для писарів зрозумілішою виявилася форма “Слоновка”. Іноді в документах ХІХ ст. зустрічається і “Словня”. До початку збірника