Володимир ЯЩУК

 

НЕ ЛАЙСЯ - НЕ ЛАЯТИМУТЬ ТЕБЕ


 

НЕ РУГАЙСЯ – НЕ БУДУТ РУГАТЬ ТЕБЯ

(Украинский оригинал – см. ниже)

Один давний знакомый начальник в моем присутствии на все заставки ругал подчиненных, прибегая к нецензурной лексике, и эта матерщина была обидной даже для меня, о чем я ему сразу и сказал. “Так убедительнее выходит”, – было его оправдание.

Я знаю многих руководителей, которые не замечают за собой, что обращаются к подчиненным, независимо от их возраста, на “ты”, тогда как к ним самим все, даже первейшие помощники, вынуждены говорить на “вы”. Этот далеко не мелочный нюанс помогает понять, умеет ли руководитель вообще быть самокритичным, справедливым в конфликтных ситуациях. Недостаточно почтительное (или пренебрежительное?) отношение к товарищам по работе снижает барьер моральной требовательности к себе.

Нет, если строим демократическое общество, то и жить должны по одним законам. Значит, я – за право отвечать на бранное слово бранным словом? Отнюдь. Я – за обязанность руководителя быть на высоте своего служебного положения или по крайней мере за стремление подняться к ней, к этой высоте. Мне, наоборот, кажется, что “убедительнее” – это когда чаще употреблять “пожалуйста”.

Впрочем, предусматриваю, что кто-то из местных руководителей, прочитав такие сентенции, скажет: “Разве это тема районного уровня? А как говорит начальство из Киева, из области?” Что греха таить, даже высокие государственные чиновники часто демонстрируют невысокую языковую культуру. Перед микрофоном или телекамерой они, ясное дело, не сдабривают язык чем-нибудь острым. Однако по тому, как тяжело, чуть ли не обливаясь потом, подбирають нужные слова и какие возникают паузы на месте, где в обычном режиме, вероятно, прислоняются фразы “для связи”, угадывается именно невыразительная, заурядная личность. Да и личность ли? Ведь куда ни взгяни – все грязным наверх.

Наш повседневный этикет, наша культура взаимоотношений вырабатываются и под влиянием телепередач, а в них что-то слишком часто на месте ненужных слов начало звучать пиканье. Почти всецело русскоязычные передачи, которые транслируются доступными для здешних зрителей телеканалами, вдобавок навязывают особую манеру общения – суржиковую. И уже то и дело слышим в выступлениях руководителей разного уровня русские слова в украинской обработке-переработке, все те «мiроприємства», «так сказать» и т.д. Ни одному, ни другому языку такой винегрет ни к чему. А руководителям – и подавно.

Снова предчувствую, как упрекнут мне: посмотри, мол, на киевских чиновников, которые создают лицо украинской власти. У них часто не речь – лишь потуги на интеллектуальную деятельность. Иные, воображая из себя цвет державотворцев, не способны удовлетворительно выучить украинский язык как государственній. Что уж здесь требовать от руководителя какого-нибудь низового предприятия или кооператива?

Недавно я прочитал книгу Леонида Кучмы «Украина – не Россия», писалась она в основном для россиян, поэтому на русском языке. Но выпущен и украинский перевод – к сожалению, с такими языковыми и корректорскими ошибками, которые не идут в сравнение даже с недосмотрами районной печати. Подумалось: неужели за перевод книги Президента не могли взяться лучшие знатоки украинского языка, чем те, которые взялось? И ежели так издают Президента, то какие могут быть претензии к языковым огрехам местного руководящего уровня?

Часто вспоминается, как в компартийные времена один местный чиновник любил напыщенно цепляться к подчиненным фразой, которая кого-либо могла загнать в глухой угол: “Я не спрашиваю “чому?” (почему. – Укр.), я спрашиваю тебя “почему?” Как нужно было отвечать? Наверное, имелось в виду, что все объяснения недостатков не будут восприняты как удовлетворительные – что там не говори, все равно – справедливо иль нет, кто о том пусть полусловом оговорится ? – получишь нахлобучку сполна, посему лучшее попросту опусти глаза и терпи издевательства. Такие были общественные правила игры, и руководители, вызванные “на ковер”, знали: достойное жалованье им дают и за вот такие минуты унижения и их детского лепетанья.

Ныне человеческие отношения стали другими: в поисках приличных заработков многие отвыкли терпеть хамское отношение руководителей, зная себе цену, без особых сомнений бросают ненавистную работу, едут в большие города, а то и за границу, где рынок труда предусматривает больше шансов для выбора. Правда, изведав, что такая безработица, кто-то готов и презреть собственные амбиции, даже спрятать “в карман” достоинство.

Социальное расслоение чуть ли не каждого третьего сделало если не руководителем, то малообученным мини-заправилой, который имеет право хотя бы немного зависимым от него (пусть даже одному-двум) все время делать внушения, язвительно укорять, донимать до живого, пренебрежительно определять место под солнцем. А между тем, чтобы руководить, а не понукивати на людей, словно на коней, нужно иметь элементарную внутреннюю культуру, которая выразительнее всвего проявляется в языке – то есть в способе обращения, интонации, построении предложений, запасе слов. “Сегодня культура и язык оказались объединенными на ниве духовных ценностей каждого человека и всего общества. Наверное, никто не будет возражать, что в низкой культуре языка обнаруживаются выразительные признаки бездуховности... Языковая неграмотность, неумение написать элементарный текст, перевести его с украинского языка на русский и наоборот почему-то перестали восприниматься как пятно на служебном мундире”, – уместно отмечает известный публицист В.Скуративский.

Готовя этот материал, я спросил нескольких (до десятка) руководителей: “А что вы читаете? Что в последнее время прочитали?” Все говорили о газетах, кое-кто вспомнил профессиональные журналы. Художественные книжки никому в памяти не всплыли. И, наверное, неспроста – давно их не брали в руки. Сельские да и районная библиотеки пополняются литературой плохо, а самому потратиться на книжку ценой в 15-20 грн. мало кому придет в голову.

Не поэтому ли совещания во многих руководителей превращаются в плохо продуманную болтовню с многочисленными повторами суждений – о таких говорят «толочь воду в ступе». А отсюда же и начинается уровень деловитости и конкретности в работе. Не ценишь собственного времени – цени время других, оно часть их жизни. Мало того, самодовольным вершителям судеб часто не хватает элементарной доброжелательности, этики, желания выслушать мнение подчиненного и – главное – учесть его.

Я знал одного руководителя, которого за глаза называли вампиром, ведь регулярно устраивал «кровопускания», причем, как правило, объектом нападок выбирал одного человека и успокаивался лишь после того, как доводил его чуть ли не предынфарктного состояния. Возможно, и в самом деле получал от этого какую-то энергетическую подзарядку для дальнейших прихотей. Может ли быть общественная польза от таких «организаторов дела»? Тем паче, если они на государственной службе? Не случайно упомянутого руководителя наконец устранили от должности, с бывшими коллегами, насколько мне известно, он не общается.

Человек давным-давно создал свою культуру, а если точнее – продолжает ее создавать, а культура, в свою очередь, создает нас как личностей. Мы реализуем себя в культуре мысли, культуре работы и культуре языка. Ведь речь идет не только и не столько о том, что создаем руками и умом, а прежде всего о способе общественного поведения, которое отображается и выражается в наших обычаях, верованиях, в отношении друг к другу, к языку.

Окрик, бранное слово, небрежно, с русизмами построенная речь перед коллегами перечеркивают в руководителе даже его сугубо профессиональные качества. А впрочем, разве культура языка, культура общения – это не первейшие признаки профессионализма?

 

НЕ ЛАЙСЯ – НЕ ЛАЯТИМУТЬ ТЕБЕ

Один давній знайомий начальник у моїй присутності на всі заставки шпетив підлеглих, удаючись до нецензурної лексики, і ця матірщина була образливою навіть для мене, про що я йому відразу й сказав. “Так переконливіше виходить”, – було його оправдання.

Я знаю багатьох керівників, які не помічають за собою, що звертаються до підлеглих, незалежно від їх віку, на “ти”, тоді як до них самих усі, навіть найперші помічники, змушені говорити на “ви”. Цей далеко не дріб’язковий нюанс допомагає зрозуміти, чи вміє керівник узагалі бути самокритичним, справедливим у конфліктних ситуаціях. Недостатньо шанобливе (чи зневажливе?) ставлення до товаришів по роботі знижує бар’єр моральної самовимогливості.

Ні, якщо будуємо демократичне суспільство, то й жити мусимо за одними законами. Виходить, я – за право відповідати на лайку лайкою? Аж ніяк. Я – за обов’язок керівника бути на висоті свого службового становища чи принаймні за намагання піднятися до неї, до тієї висоти. Мені, навпаки, здається, що “переконливіше” – це коли частіше вживати “будь ласка”.

Утім, передбачаю, що хтось із місцевих керівників, прочитавши такі сентенції, скаже: “Хіба це тема районного рівня? А як говорить начальство з Києва, з області?” Ніде правди діти, навіть високі державні посадовці часто демонструють невисоку мовну культуру. Перед мікрофоном чи телекамерою вони, певна річ, не присмачують мову чим-небудь гостреньким. Однак за тим, як важко, мало не впріваючи, дошукуються декотрі потрібних слів і які виникають паузи на місці, де у звичному режимі, ймовірно, туляться фрази “для зв’язку”, вгадується саме невиразна, пересічна особистість. Та й чи особистість? Адже куди не кинь – усе брудним наверх.

Наш повсякденний етикет, наша культура взаємин виробляються і під впливом телепередач, а в них щось зачасто на місці непотрібних слів почало звучати пікання. Майже всуціль російськомовні передачі, які транслюються доступними для тутешніх глядачів телеканалами, до того ж нав’язують особливу манеру спілкування – суржикову. І вже раз у раз чуємо у виступах керівників різного рівня російські слова в українській обробці-переробці, оті «міроприємства», «так сказать» і т.д. Ні одній, ні другій мові такий вінегрет ні до чого. А керівникам – і поготів. Навіть із цього погляду не може не викликати схвалення недавнє рішення Національної ради з питань телебачення й радіомовлення про запровадження обов’язкової трансляції програм українською мовою.

Знову передбачаю, як дорікнуть мені: подивись, мовляв, на київських чиновників, які творять обличчя української влади. У них часто-густо не мова – лише потуги на інтелектуальну діяльність. Декотрі, вдаючи із себе цвіт державотворців, не спроможні задовільно вивчити української мови як державної. Що вже тут вимагати від керівника якогось низового підприємства чи кооперативу?

Нещодавно я прочитав книгу Л.Кучми «Україна – не Росія», писалася вона в основному для росіян, тому російською мовою. Але видано і український переклад – на жаль, із такими мовними і коректорськими помилками, які затьмарюють усі недогляди районної преси. Подумалося: невже за переклад книги Президента не могли взятися кращі знавці української мови, ніж ті, що взялися? І якщо вже так видають Президента, то які можуть бути претензії до мовних огріхів місцевого керівного рівня?

Часто згадується, як у компартійні часи один місцевий чиновник любив бундючно прискіпуватися до підлеглих фразою, яка будь-кого могла загнати в глухий кут: “Я не питаю “чому?”, я питаю тебе “почєму?” Як потрібно було відповідати? Мабуть, малося на увазі, що всі пояснення недоліків не будуть сприйняті як задовільні – хоч що там кажи, не кажи, все одно – справедливо чи ні, хто про те бодай півсловом обмовиться ? – дістанеш прочуханку сповна, отож краще попросту опусти голову й терпи знущання. Такі були суспільні правила гри, і керівники, викликані “на килим”, знали: гідну платню їм дають і за ось такі хвилини приниження та їхнього дитячого лепетання.

Нині людські відносини стали іншими: у пошуках пристойних заробітків багато хто відвик терпіти хамське ставлення керівників, знаючи собі ціну, без особливих вагань кидає осоружну роботу, їде у великі міста, а то й за кордон, де ринок праці передбачає більше шансів для вибору. Щоправда, звідавши, що таке безробіття, хтось готовий і знехтувати власними амбіціями, навіть сховати “у кишеню” гідність, заціпити рот і все “прожовувати”.

Соціальне розшарування мало не кожного третього зробило якщо не керівником, то маловченим міні-керівничком, який має право хоч трохи залежним від нього (нехай навіть одному-двом) повсякчас робити зауваження, уїдливо докоряти, дошкуляти до живого, зверхньо визначати місце під сонцем. А між тим, щоб керувати, а не погейкувати на людей, як на коней, потрібно мати елементарну внутрішню культуру, котра найвиразніше проявляється у мові – тобто в способі звертання, інтонації, побудові речень, запасі слів. “Сьогодні культура й мова виявилися об'єднаними в царині духовних вартостей кожної людини і всього суспільства. Мабуть, ніхто не буде заперечувати, що в низькій культурі мови виявляються виразні ознаки бездуховності… Мовна неграмотність, невміння написати елементарний текст, перекласти його з української мови на російську і навпаки чомусь перестали сприйматися як пляма на службовому мундирі”, – доречно зазначає відомий публіцист В.Скуратівський.

Готуючи цей матеріал, я запитав кількох (до десятка) керівників: “А що ви читаєте? Що останнім часом прочитали?” Усі говорили про газети, дехто згадав професійні журнали. Художні книжки нікому в пам’яті не спливли. І, мабуть, неспроста – давно їх не брали до рук. Сільські та й районна бібліотеки поповнюються літературою погано, а самому потратитися на книжку ціною в 15 – 20 грн. мало кому спаде на думку.

Чи не тому наради в багатьох керівників перетворюються на погано продуману балаканину із численними повторами міркувань – про такі кажуть «товкти воду в ступі». А звідси ж і починається рівень діловитості й конкретності в роботі. Не цінуєш власного часу – цінуй час інших, він частина їхнього життя. Мало того, самовдоволеним зверхникам часто-густо бракує елементарної доброзичливості, етики, бажання вислухати думку підлеглого і – головне – врахувати її.

Я знав одного керівника, якого позаочі називали вампіром, адже регулярно влаштовував «кровопускання», причому, як правило, об’єктом нападок вибирав одну людину й заспокоювався лише після того, як доводив її мало не передінфарктного стану. Можливо, й справді отримував від того якусь енергетичну підзарядку для подальших примх. Чи може бути суспільна користь від таких «організаторів справи»? Тим паче, якщо вони на державній службі? Не випадково згаданого керівника врешті-решт усунули з посади, із колишніми колегами, наскільки мені відомо, він не вітається.

Людина давним-давно створила свою культуру, а якщо точніше – продовжує її створювати, а культура, у свою чергу, творить нас як особистостей. Ми реалізуємо себе в культурі думки, культурі праці й культурі мови. Адже йдеться не тільки й не стільки про те, що творимо руками й розумом, а передусім про спосіб суспільної поведінки, яка відображається й виражається в наших звичаях, віруваннях, у ставленні один до одного, до мови.

Окрик, лайка, неоковирно, із русизмами побудована промова перед колегами перекреслюють у керівникові навіть його суто професійні якості. А втім, хіба культура мови, культура спілкування – це не найперші ознаки професіоналізму?

2004.